Оксану ховали під проливним дощем. Наталя стояла біля краю свіжої могили, розглядаючи навколо незнайомі обличчя. Яка дивина – за життя до тітки ніхто не навідувався, а на похорон зібралася ціла юрба родичів. Особливо старалася Зінаїда Павлівна – троюрідна племінниця, яку тітка Олеся (так, тепер Олеся) на дух не переносила.

— О, яка втрата, яка непоправна втрата, — Зінаїда Павлівна приклала хустинку до абсолютно сухих очей. — Ми ж з Олесею були так близькі…

Наталя ледь чутно хмикнула. За п’ять років, що вона доглядала тітку, ця «близька родичка» не з’явилася жодного разу. Навіть коли тітка Олеся зламала ногу, і Наталя цілий місяць розривалася між роботою та лікарнею.

— А ви, перепрошую, хто будете? — високий чоловік у дорогому пальті простягнув їй парасольку.

— Я… — Наталя замовкла. Як пояснити, що вона всього лише донька маминої подруги, але при цьому — єдина людина, яка справді піклувалася про тітку останні роки?

Тітка Олеся любила повторювати: «Рідня пізнається не по крові, а по вчинках». Скільки разів за ці роки вони пили чай з її фірмовим яблучним пирогом, гортали старі світлини, балакали про все на світі. «Знаєш, Наталко, — часто зітхала тітка, — от як буває — своїх племінників не докличешся, а ти мені ріднішою за рідну стала. Після того, як не стало твоєї мами нікого ближчого немає ні в мене, ні в тебе».

— Я племінниця, — відповіла Наталя, дивлячись просто в очі незнайомцю.

— Богдан, — представився він. — Племінник тітки Олесі по лінії її чоловіка. А вас… пробачте, щось не пригадаю у родинному дереві.

«А я тебе не пригадаю за п’ять років біля тітчиного ліжка», — хотіла відповісти Наталя, але промовчала. Натомість вона просто відвернулася, вдаючи, що поправляє квіти на свіжому пагорбі. Але Богдан не відступав:

— Може, після поминального обіду поговоримо? Потрібно обговорити деякі формальності.

Формальності. Звісно. Трикімнатна квартира у центрі міста — ось що їх усіх сюди привело. Тітка Олеся часто казала про це: «От не стане мене — злетяться, як вороння. А за життя нікому не потрібна».

Поминальний обід накрили в улюбленому тітчиному кафе — вона товаришувала з власницею, часто приходила сюди вранці випити кави з круасаном. Наталя пам’ятала, як вони разом відзначали тут її підвищення на роботі. Тітка Олеся тоді так пишалася: «Моя дівчинка — керівниця відділу!»

— Присядемо? — Богдан з’явився ніби нізвідки, вказуючи на вільний столик у кутку. — Хочу прояснити ситуацію зі спадщиною.

— А що тут прояснювати? — Наталя стомлено опустилася на стілець. — Заповіту немає, я знаю.

— Саме так, — він присунувся ближче. — І тут постає питання — хто ви така? За документами ви не родичка. А квартира…

— Я й не претендую на квартиру, — перебила вона. — Можете заспокоїти всіх цих… родичів.

Богдан здивовано підняв брови:

— Ось як? А вони чомусь впевнені, що ви…

— Що я встигла виманити в тітки Олесі заповіт? — Наталя гірко посміхнулася. — Знаєте, за ці п’ять років я могла б сто разів це зробити. Але мені потрібна була не квартира. Мені потрібна була вона — просто тітка Олеся, яка пекла найкращі у світі пироги і зберігала альбом з моїми дитячими фотографіями.

Вона встала, маючи намір піти, але Богдан лагідно торкнувся її ліктя:

— Зачекайте. Я, здається, почав не з того. Давайте познайомимося заново?

Щось у його голосі змусило її зупинитися. Можливо, щирість? Чи втома, схожа на її власну?

— Знаєте, що найкумедніше? — вона знову опустилася на стілець. — Тітка Олеся стільки разів пропонувала переписати на мене квартиру. А я відмовлялася — казала, що встигнеться, що вона ще сто років проживе…

— А вона що?

— А вона сміялася й обіцяла дожити до правнуків. Казала: «От вийдеш заміж, народиш діточок — будуть до мене в гості бігати». І варення про запас варила — уявляєте? «Це онукам», — казала.

Богдан мовчав, крутячи в руках чашку з кавою. Потім раптом запитав:

— А чому не вийшли? Ну, заміж?

Наталя здивовано подивилася на нього:

— А ви завжди так одразу — про особисте?

— Вибачте, — він зніяковів. — Просто… Ви не схожі на решту. На всіх цих… — він кивнув у бік столів, де родичі вже голосно обговорювали, кому дістанеться тітчин сервіз.

— На нахлібників? — Наталя невесело посміхнулася. — Знаєте, я ж навіть не одразу дізналася, що у тітки Олесі є квартира в центрі. Вона якось покликала мене допомогти з прибиранням — я думала, це та, маленька, на околиці. А виявилося…

— А виявилося?

— Виявилося, що маленьку вона здала. А жила потім тут, у центрі. «Навіщо мені одній стільки місця?» — казала. А потім звикла до мене, стала кликати частіше. Завела традицію — недільні чаювання. З пирогами.

Наталя замовкла, згадуючи ці вечори. Затишна кухня, запах кориці й яблук, тітчині історії про молодість, про кохання, про втрати…

— Знаєте, що вона казала про своїх родичів? — раптом запитав Богдан.

— Що?

— Що всі ми — вовки. Чекаємо, коли старенька звільнить квартиру. А ви…

Він не договорив — до їхнього столика рішуче прямувала Зінаїда Павлівна.

— Так-так, — прощебетала вона. — Вже змовляєтеся? А іншим спадкоємцям не хочете розповісти, про що?

— Про пироги з яблуками, — спокійно відповіла Наталя, підводячись. — Про те, як тітка Олеся любила класти в начинку корицю й трохи меду. Шкода, рецепт вона забрала з собою.

Зінаїда Павлівна підібгала губи:

— Ви думаєте, ми не знаємо, навіщо ви весь цей час крутилися біля неї? Молода, самотня… Втерлися в довіру…

— Зінаїдо Павлівно, — голос Богдана став жорстким. — Ви б обережніше зі звинуваченнями.

— А ти навіщо її захищаєш? — примружилася родичка. — Теж, мабуть…

Договорити вона не встигла — до кафе зайшов сивочолий чоловік у строгому костюмі. Зінаїда Павлівна осіклася на півслові.

— Хто тут Наталя? — запитав він, оглядаючи присутніх.

— Я, — відгукнулася Наталя. — А ви…

— Микола Прокопович, нотаріус. У мене призначена зустріч… — він звірився із записником, — з особою зазначеною в заповіті Олесі Миколаївни Романенко. Це терміново.

У кафе запанувала тиша. Наталя відчула, як десятки очей вп’ялися в неї.

— Але ми думали… — пробурмотіла Зінаїда Павлівна. — Нам сказали, що заповіту немає…

— Він був складений три місяці тому, — сухо відповів нотаріус. — І я прошу всіх, окрім Наталії, залишити приміщення.

Наталя розгублено оглянула спорожніле кафе. Залишилися тільки вона, нотаріус і чомусь Богдан, який явно не поспішав іти.

— Пробачте, але я не розумію… — почала Наталя.

— Присядьте, — лагідно сказав нотаріус, дістаючи теку. — Олеся Миколаївна залишила листа. Для вас.

Тремтячими руками Наталя розгорнула знайомий блакитний аркуш. Тітка Олеся завжди писала на таких — казала, що синій папір навіює світлі думки.

«Наталочко, рідненька моя!

Якщо ти читаєш цього листа, отже, я вже там, де пироги печуться самі собою. Не сумуй — я прожила хороше життя. А останні роки завдяки тобі стали найщасливішими.

Знаю, ти не хотіла брати квартиру. Але я не можу допустити, щоб вона дісталася цим… родичам. Вони вже намагалися відібрати її у мене за життя — особливо старався племінник чоловіка, Богдан. Щоправда, його я не бачила років десять…»

Наталя різко підняла голову і зустрілася поглядом з «Богданом».

— Хто ви?

Чоловік повільно підвівся:

— Мене звати Олег. Я приватний детектив. Тітка Олеся найняла мене три місяці тому, коли почалися дзвінки від родичів.

Наталя нерозуміюче дивилася то на нього, то на листа:

— Але навіщо?..

— Вона просила простежити, щоб ніхто не завадив виконанню її останньої волі. Справжній Богдан, до речі, зараз у Таїланді — живе там уже п’ять років. А ці… — він кивнув у бік вікна, де маячили силуети «родичів», — просто мисливці за спадщиною. Професіонали, між іншим. Вистежують самотніх літніх людей з квартирами в центрі.

Наталя повернулася до листа:

«…Вони думають, що я вийшла з розуму. А я все бачу. Бачу, як вони кружляють, ніби акули. Бачу їхні вдвані посмішки й порожні очі. І лише ти, дівчинко моя, дивилася на мене, а не на мою квартиру.

Пробач, що не сказала про заповіт. Боялася, почнеш відмовлятися. Ти ж у мене така — все сама, все своєю працею. Але це не подарунок, мила. Це подяка. За кожну чашку чаю, за кожну хвилину розмови, за кожну посмішку… За те, що називала мене тіткою. Знаєш, я ж завжди мріяла про доньку. Не судилося… А ти немов з неба впала — добра, щира, рідна».

По щоках Наталі покотилися сльози.

«Квартира тепер твоя. І ще дещо… У серванті, на другій полиці, стоїть бляшанка з-під індійського чаю. Там рецепт того самого пирога з яблуками. Я спеціально не казала — берегла для тебе. Щоб ти пекла його своїм дітям і розповідала їм про стару тітку Олесю.

Живи щасливо, дівчинко моя. І не плач — я йду спокійно, знаючи, що в мене була справжня родина.

P.S. А цей детектив, Олег, — хороша людина. Придивися до нього…»

Наталя підняла очі. Олег простягав їй серветку:

— Пробачте за обман. Але тітка Олеся наполягла на конспірації. Вона дуже хотіла, щоб усе пройшло саме так.

Нотаріус, Микола Прокопович, делікатно кашлянув і продовжив розкладати документи, даючи їм можливість порозумітися.

— Якщо дозволите, я поясню, — промовив нотаріус. — Олеся Миколаївна звернулася до мене ще навесні. Вона знала, що серйозно нездужає, і хотіла захистити вас від… можливих неприємностей.

— Олеся Миколаївна була мудрою жінкою, — додав Олег. — Вона передбачала появу цих… спадкоємців. І точно знала, що вони спробують оскаржити заповіт, якщо він буде складений на користь формально чужої людини.

— Тому ми зібрали докази, — продовжив нотаріус. — Свідчення сусідів, медперсоналу, фотографії, чеки з магазинів та аптек. Усе, що підтверджує: останні роки саме ви піклувалися про Олесю Миколаївну. А пан детектив… — він кивнув на Олега, — зібрав інформацію про так званих родичів.

Наталя раптом уявила, як тітка Олеся, ця тендітна жінка з лукавою посмішкою, потай плете свою павутину, щоб захистити її навіть після свого відходу.

— Вона справді любила детективи, — м’яко сказав Олег. — Знаєте, що вона мені сказала при першій зустрічі? «Зробіть так, щоб моя дівчинка не постраждала. Решта не має значення».

— А тепер, — Микола Прокопович дістав ще один конверт, — ми офіційно зачитаємо заповіт.

— Ні, — раптом твердо сказала Наталя. — Знаєте що? Давайте просто зараз. Нехай зайдуть.

Вона підійшла до дверей і відчинила їх:

— Заходьте. Усі.

Родичі, що юрбилися біля входу, не довірливо перезирнулися. Першою, звичайно, прошмигнула Зінаїда Павлівна.

— Що ж, — Микола Прокопович підвівся, тримаючи документ. — Приступимо до оголошення заповіту Олесі Миколаївни Романенко.

— Заповідаю все своє майно, включно з трикімнатною квартирою за адресою… банківські рахунки… та інше майно… Наталії Андріївні Світличній…

— Але це незаконно! — заверещала Зінаїда Павлівна. — Вона навіть не родичка! А я…

— А ви, Зінаїдо Павлівно, — спокійно перебив її Олег, — востаннє бачилися з Олесею Миколаївною двадцять три роки тому. На похороні її чоловіка. Де ви, до речі, теж цікавилися спадщиною…

— У мене є ще багато цікавих фактів, — продовжив Олег. — Наприклад, про те, як ви та ваші… колеги спеціалізуєтеся на самотніх літніх людях. Три квартири за останні п’ять років — непоганий результат.

— Це матеріали поліцейського розслідування, — парирував Олег. — Поки незакінченого. Але якщо ви вирішите оскаржувати заповіт…

Через хвилину в кафе залишилися тільки Наталя, нотаріус та Олег.

— Знаєте, — раптом сказала Наталя, — тітка Олеся казала, що у неї є особливий рецепт від усіх бід.

— Який? — запитав Олег.

— Яблучний пиріг з корицею. І чашка міцного чаю. Може… хочете скуштувати?

Олег посміхнувся:

— Із задоволенням. Тільки давайте закінчимо з формальностями.

Коли всі документи були підписані, вони залишилися удвох. За вікном перестала йти злива, і останні промені сонця офарбували стіни кафе в теплий медовий колір.

— Знаєте, — Олег помовчав, підбираючи слова, — тітка Олеся багато розповідала про вас. Я ніби знав вас ще до зустрічі.

— І тому розіграли спектакль з «племінником»?

— Ні, — він похитав головою. — Це була частина роботи. А ось номер телефону, який я хочу вам залишити — вже особиста ініціатива.

Наталя підняла очі:

— Тітка Олеся б сказала, що це несерйозно — знайомитися на похоронах.

— А потім додала б, що життя триває, — м’яко заперечив Олег. — І що щастя іноді приходить із найнесподіванішого боку.

— Давайте почнемо з пирога, — вирішила Наталя. — Якщо вже тітка залишила мені рецепт, треба його випробувати…

— Приходьте завтра ввечері, — сказала Наталя, підводячись. — Якраз встигну розібрати тітчині рецепти й спекти пиріг.

— А це не буде… неправильним? — обережно запитав Олег. — Все-таки дев’ятий день лише за тиждень.

Наталя усміхнулася:

— Знаєте, що тітка Олеся завжди казала? «Горе горем, а життя життям. Не можна відкладати радість на потім — вона може не дочекатися».

Рівно о сьомій пролунав дзвінок у двері. Олег стояв на порозі з квітами та зніяковілою усмішкою.

— Не знав, що прийнято приносити на дегустацію яблучного пирога.

Квартира наповнилася ароматом кориці та ванілі. Вони пили чай, говорили про тітку Олесю, про те, як вона непомітно для всіх звела їх разом.

— А ви про кого думали, коли пекли? — запитав Олег.

Наталя зніяковіла, але погляду не відвела:

— Про вас. І про тітку Олесю — вона б пораділа, що її рецепт у правильних руках.