Мені було сорок і саме це й дало мені змогу дивитися на життя без ілюзій. Не чекала давно на принца, тому, коли Руслан запропонував з’їхатися, то я не заперечувала. Вже краще, ніж одній з двома котами.

Мої попередні стосунки не склалися і я майже вісім років була сама. Саме тому я й опікуюся тваринками: допомагаю прилаштовувати в родини, бо тільки там вони почуваються щасливими. Сама беру на перетримку котиків і песиків, бо у мене самої вже є двоє котів.

Руслан знав про те, чим я займаюся, попри основну роботу і не заперечував, що мої коти переїдуть в його квартиру.

Просто одного дня він сказав:

— Слухай, а навіщо нам їздити туди-сюди? Давай жити разом.

Я подумала. День. Може, два. І погодилася.

Жили в нього. Квартира була більша, світліша, ближче до моєї роботи. Моя ж залишилася порожньою. Я не поспішала з рішенням, що з нею робити. Нехай стоїть. У житті ніколи не знаєш, що знадобиться.

Квартира була від батьків. Вони давно працювали за кордоном, гроші пересилали справно. Не розкіш, але й не виживання. Я не хвалилася цим, але й не приховувала.

Про квартиру Руслан спочатку не згадував. Йому було байдуже. Принаймні так здавалося.

Одного вечора подзвонила Ірина — моя найкраща подруга. Ми з нею ще зі студентських часів разом.

— Слухай, — почала вона трохи винувато, — у мене донька вступила. У гуртожиток не хоче, каже, там жити неможливо. Може, ти знаєш когось із квартирою?

Я навіть не думала.

— У мене ж порожня стоїть.

— Серйозно? — вона аж зраділа. — Вона нормальна дівчинка, тихенька, не проблемна.

Я й так це знала, бо ж і Ірина була такою, як то кажуть, яблуко від яблуні. Я бачила її лише на фото, але одразу побачила, що це дуже відповідальна людина.

Я одразу вирішила: брати гроші за оренду не буду. Хай платить лише комунальні. Студентка ж.

Коли сказала про це Русланові, він спочатку мовчав.

— Тобто як — безкоштовно? — перепитав.

— Ну, комунальні вона платитиме.

— А за житло?

— Ні.

Він повільно підвівся з дивана.

— Ти серйозно?

— Абсолютно.

Він почав ходити квартирою, як робив завжди, коли нервував.

— Ти надто добра, — сказав нарешті. — Тобі легко бути доброю, коли тобі все дісталося просто так.

— Що значить “просто так”? — я насторожилася.

— Квартира від батьків. Гроші від них. Ти не знаєш, як це — самому все заробляти.

Мене це зачепило сильніше, ніж я очікувала.

— Я прекрасно знаю, — сказала я. — Просто я пам’ятаю, як ми колись жили без нічого. І нам ніхто не допомагав. Так через злидні мама поїхала за кордон, а далі й тато. У мене не було нормальної родини, тільки бабуся і то її вже не стало. Тому не кажи мені, що мені все дісталося просто і легко.

Він тільки знизав плечима.

Ключі я передала Христині — так звали дівчину — за кілька днів. Показала, де газ, де вода, попередила про сусідів.

— Я вам дуже вдячна, — сказала вона тихо.

— Просто бережи квартиру, — відповіла я.

Перші місяці минули спокійно. Христина платила комунальні, ніяких скарг від сусідів не було. Я туди не їздила. Руслан бурчав, але особливо не втручався.

Минув рік, як вона подзвонила.

— Мені, мабуть, доведеться з’їжджати…

— Чому?

— Тата звільнили. Грошей зараз зовсім нема. Я навіть за світло не зможу платити.

Я слухала і згадувала себе у двадцять років. Ті ж страхи. Ті ж думки: кинути все й повернутися додому.

— Не їдь, — сказала я. — Поки що нічого не плати. Головне — довчися.

Руслан дізнався про це ввечері.

— Ти з глузду з’їхала? — сказав він. — Це вже занадто. Це її проблеми.

— Це ж тимчасово.

— Тимчасово в тебе все. Ти завжди всіх рятуєш.

Ми тоді сильно посварилися. Він говорив, що я безвідповідальна. Я — що він жорсткий. Спали в різних кімнатах. Потім ніби помирилися, але між нами щось остаточно надломилося.

Через кілька місяців я дізналася про свій стан. Лікарі говорили спокійно, але мені було страшно.

Руслан пішов швидко. Без криків.

— Я не готовий до такого життя, — сказав він. — Я хочу нормальну сім’ю.

Я не сперечалася. Зібрала речі — дві сумки. Викликала таксі й поїхала у свою квартиру.

Христина відчинила двері мовчки.

— Їсти будеш? — тільки й сказала.

Ми жили разом. Було важко, але по-справжньому. Вона працювала вечорами, я лікувалася. Ми підтримували одна одну.
На другому курсі Христині запропонували програму по обміні студентами, як одній з кращих студенток на курсі. Я була дуже за неї рада.

— Я вам буду висилати гроші, — сказала вона.

— Не треба. Головне, стань на ноги. Може, мені колись буде потрібна допомога.

— Добре, – ми обійнялися.

Після від’їзду Христини квартира раптом стала надто тихою. Не тією приємною тишею, до якої я звикла раніше, а порожньою. Коли знаєш, що за стіною хтось є, навіть якщо не розмовляєш, — це відчувається. А тут я знову залишилася сама. І вперше за довгий час це не тішило.

Навіть, коти бешкетували не так, як зазвичай.

Інколи ловила себе на тому, що прислухаюся — ніби ось-ось хтось грюкне дверима або ввімкне чайник. Але ніхто не приходив.

Руслан не дзвонив. Я теж. Мені здавалося, що ми вже все сказали. Хоч насправді не сказали нічого — просто розійшлися, як розходяться люди, які виявилися занадто різними, щоб це одразу помітити.

Грошей вистачало впритул. Лікування, комунальні, звичайні витрати. Батьки допомагали, але я намагалася брати менше. Хотілося довести, перш за все собі, що я справляюся.

Часом я думала про Руслана. Не з образою — радше з подивом. Як я не бачила цього раніше? Його роздратування, коли я комусь допомагала. Його фрази про «чужі проблеми». Його впевненість, що доброта — це дурість. Тоді я списувала це на характер. Тепер розуміла — це позиція.

Одного дня зателефонувала Ірина.

— Як ти?

— Нормально, — відповіла я. І це була правда.

— Христина дзвонила, — сказала вона. — У неї там усе добре. Каже, якби не ти, нічого б не було.

Я слухала і мені було так радісно, я долучилася до її щастя і значить, усе було правильно.

Минуло ще кілька місяців. Я повернулася на повний робочий день. Сили поступово поверталися. Я почала знову варити каву зранку, а не пити абияк. Почала читати ввечері, а не просто лежати в тиші.

І якось випадково дізналася про Руслана.

Спільна знайома сказала між іншим, без подробиць:

— Ти чула? З Русланом біда сталася. Аварія.

Я нічого не відповіла. Просто кивнула.

Потім уже інші люди додали деталі. Він повертався з роботи, не впорався з керуванням. Довге відновлення. Живе сам.

Хтось із соцслужб приходить допомогти. Друзі якось розгубилися.

Я слухала і ловила себе на дивному відчутті. Не злості. Не радості. Навіть не жалю. Просто тиша всередині.

Мене питали:

— Ти не хочеш навідати його?

Я відповідала чесно:

— Ні.

Бо я знала: якби я тоді залишилася, якби почала доводити, переконувати, ламати себе — зараз я була б поруч із людиною, для якої моя підтримка ніколи не була цінністю.

А так я була тут. У своїй квартирі. У своєму житті.

Іноді ввечері я сиділа на кухні й згадувала Христину. Як вона тихо ходила по квартирі, як соромилася зайвий раз попросити, як потім уперше принесла зарплату і поклала на стіл, ніби щось дуже важливе.

Я згадувала себе в її віці. І розуміла: тоді мені теж допомогли батьки, вони пожертвували всім аби у мене були можливості.

Тепер усвідомлювала.

Але я не збираюся ставати жорсткішою, щоб комусь сподобатися.