Хоч я й не була гарна, але завжди любила одягнутися, мала добру роботу, тому не було проблем з грошима, хіба з асортиментом. Тому я старалася знайти гарну матерію та шити на замовлення. І отак йду в сукні, яка мені личить і бачу як гарні жінки на мене кидають захоплений погляд. Бо головне, як ти себе почуваєш, чи усмішка на обличчі чи хода легка, а не так, як завжди – біжиш чи повзеш з роботи чи магазину.
Я не мала куди летіти, бо вдома сама, купила скільки мені треба і на тому щаслива. Хоча, ні, не щаслива, бо вже давно хочеться аби тебе вдома чекали, щоб було кому налисники готувати і кашку варити…
Вже мені й за тридцять, а кавалера нема, бо я не хотіла вискочити за першого-ліпшого, адже з людиною треба все життя жити, а не отак прибіг на один вечір і побіг. Був у мене такий, прийшов ремонтувати кран та давай хвалити, який у мене борщ смачний, а далі вже й до смачненького руками тягнеться. Коли ж я на тій руці обручку побачила, то мало його вперед руками не винесла.
– Ще раз собі таке дозволиш, то дружину знайду і все їй розкажу, – сказала йому.
Не розумію, чому симпатичні чоловіки думають, що варто їм лише усміхнутися і вже треба виконувати всі їхні забаганки.
З розваг у мене було ходити з подругою в кіно чи кафе, просто погуляти і морозива поїсти. Наді пощастило вже бути заміжній, але якось довго щастя не втрималося, тому ми знову вдвох одна одну розраджуємо.
І ось одного разу вдалося мені знайти таке гарне пальто, що словами не передати. Але було воно мені велике, проте я не відступила, а купила його і віднесла до швачки. Все моя швачка зробила як треба і так воно мені пасувало, що й не передати. Я ще в себе знайшла шалик. То так мені пасувало воно, що я аж помолоділа. І ось в такому пальті я пішла до подруги, бо ми домовилися зустрітися. Проте Надя була зовсім не готова.
– Господи! Я геть забула тобі, Ніно, сказати! У мене сьогодні побачення! А я геть не маю, що одягнути!
Я за подругу пораділа і кинулася їй допомагати з вибором одягу, приміряли ми добру годину все і коли вже на виході та мало не в сльози:
– Моє пальто до цих підборів не підійде! Все, я нікуди не йду!
А далі вона побачила моє пальто і каже:
– Позич! Богом тебе молю!
Не шкода мені пальта для подруги, звичайно, мені хотілося в ньому першою піти, але вже хай так. Зняла я його з вішака і віддала їй, навіть мій шалик їй личив. Надя віддала мені свою куртку, але вона мені була трохи тісна і не застібалася. Це я вже помітила на вулиці, але куди вже було йти, подумала, що до зупинки кілька кроків і не змерзну. Але де там, видно десь простила, бо на ранок я вже мала всі радощі застуди, які навіть не підсолоджував щебет Наді, що побачення пройшло просто на «ура».
Ввечері вона прибігла до мене віддати плащ і побачила мене в усій красі.
– Так не годиться! Треба негайно лікуватися!
Вона викликала «швидку» і просто вимагала приїхати, бо все дуже серйозно. Бригада приїхала і була незадоволена, що на звичайну застуду така метушня.
– Що ви нас по дурницях дьоргаєте? Тепле пити і лежати, організм сам справиться! Ми ні обідали і не вечеряли, а ви отак з людьми!
– У мене є налисники, – прошепотіла я, – Надю, розігрій і дай з собою.
Вони не хотіли брати, але моя подруга така, що все зробить як треба. Лікар їй щось виписав і сказав, щоб звернулася в поліклініку.
Пройшло два тижні, як подзвонили у двері. На порозі стояв чоловік з контейнером.
– Налисники були дуже смачні, я такі їв ще, певно, у бабусі. Вирішив, що варто віднести контейнер.
– Та на здоров’я. Я якраз вечерю приготувала, можу пригостити.
– Не відмовлюся. Якщо чесно, бо після роботи і ще не їв.
І отак до мене Семен забігав після зміни, а далі й каже:
– Слухай, а давай жити разом? А там і дату підберемо для весілля…
– Я згодна!, – відверто сказала я.
Отак у мене тепер є до кого вертатися і кашки варити, інколи бачу, як на нас косяться, бо ж у мене он який чоловік. Але він відповідає:
– Ніно, у людей смак поганий, вони не розуміють, яка ти у мене прекрасна дружина і жінка!
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота