У селі про Мирона заговорили ще до того, як він устиг розкласти речі у своїй хаті. Повернувся чоловік із моря не сам, а з жінкою, яку раніше ніхто не бачив. За кілька днів люди вже знали, що її звати Лариса, що родом вона з іншої області, а разом із нею Мирон привезе до себе ще двох її дітей. Найбільше ж усіх цікавило інше: чому він вибрав саме її.

На лавці біля магазину це обговорювали майже щодня. Одні дивувалися, інші посміхалися, треті згадували Миронову колишню дружину Галю, яка колись справді була першою красунею в селі. Вона поїхала до Італії на заробітки, а там вийшла заміж за італійця і залишилася жити за кордоном. У Мирона ж довго не було серйозних стосунків, хоча охочих познайомитися з ним вистачало.

Мирон був чоловіком помітним. Високий, міцний, спокійний, умів працювати руками, мав невелике господарство. Після роботи не сидів без діла, міг полагодити паркан, перекрити дах у сараї, щось зробити в майстерні. Молоді жінки при зустрічі з ним часто затримували погляд, а друзі не раз підкидали йому приводи для жартів.

Тому, коли він повернувся з моря з Ларисою, приятелі спершу вирішили, що це тимчасово.

— Ми думали, що ти там собі наречену знайдеш.

Мирон лише усміхнувся і поправив пакет у руці.

— Знайшов. Чого тобі ще треба?

— Та ми думали, що ти хоча б вибереш таку, щоб на неї всі дивилися.

— А мені навіщо, щоб усі дивилися?

Степан засміявся, а поруч кілька чоловіків почали підхоплювати розмову. Вони згадували різних жінок, яких Мирон міг би зустріти, називали йому знайомих жінок в селі, питали, чи справді він хоче лишити Ларису до себе назавжди.

Мирон вислухав їх, не сперечаючись, а потім сказав:

— Ви можете думати що хочете. Я жінку привіз собі, а не вам.

Після цього він попрощався і пішов.

Лариса була невисока, худенька, з русявим волоссям, яке зазвичай збирала на потилиці. Одягалася просто, без яскравих речей. На перший погляд справді могла загубитися серед людей, які звикли оцінювати жінку насамперед за зовнішністю. Вона сама це знала і тому почувалася незручно, коли ловила на собі пильні погляди.

— Ти не засмутився через них? — запитала вона, коли вони залишилися удвох.

— Через кого?

— Через своїх друзів. Я чула, що вони говорили.

— Ларисо, вони говорять багато років. Якщо кожного слухати, то нічого свого в житті не матимеш.

— Мені просто не хочеться, щоб через мене ти з кимось сварився.

— Я ні з ким не сварюся. Просто не хочу щодня сидіти й пояснювати, чому мені добре з тобою.

Лариса подивилася на нього і нічого не відповіла. Їй було важко звикнути до того, що чоловік не соромиться її. У попередніх стосунках вона часто відчувала себе зайвою. Їй доводилося вислуховувати зауваження щодо одягу, волосся, фігури, манери говорити. З часом вона перестала чекати від когось особливої уваги і навчилася не просити марно.

З Мироном усе було інакше.

Вони познайомилися на морі випадково. Лариса приїхала туди працювати на сезон, а Мирон кілька місяців працював неподалік. Спочатку вони просто бачилися вранці, коли вона поспішала на роботу, а він ішов у своїх справах. Потім почали говорити. Не було жодного красивого знайомства, про яке потім розповідають друзям. Якось Мирон допоміг їй донести важку сумку до автобуса, наступного дня вони зустрілися знову, а через тиждень уже разом вечеряли після роботи.

Лариса не розповіла йому одразу про дітей. Вона боялася, що після цих слів чоловік просто перестане телефонувати.

Одного вечора вони сиділи на лавці біля будинку, і Мирон запитав:

— Ти чогось сьогодні тиха. Що сталося?

— Маю тобі дещо сказати.

— Кажи.

— У мене двоє дітей. Синові десять, доньці сім.

Мирон трохи помовчав.

— І що тут такого?

— Ти не зрозумів. Я не сама. Вони для мене на першому місці.

— Я зрозумів. А ти думала, що я цього не знав?

— Я боялася, що коли дізнаєшся, то скажеш, що тобі це не підходить.

— А якби сказав, що не підходить, ти б засмутилася?

— Звичайно.

— Тоді добре, що я так не сказав.

Вона вперше за довгий час засміялася по-справжньому.

Діти Мирона спочатку не знали, як до нього ставитися. Лариса пояснила їм, що це її друг, але син Артем поставив пряме запитання:

— Ми будемо жити в нього?

— Якщо все складеться, так.

— А він нас не вижене?

Лариса не встигла відповісти. Мирон, який саме зайшов до кімнати, почув останні слова.

— А чого я вас маю виганяти? — сказав він. — Місця в хаті вистачить.

Артем уважно подивився на нього.

— Навіть якщо я щось зламаю?

— Якщо зламаєш, разом полагодимо. Але краще не ламай.

Так поступово між ними з’явилася довіра.

Коли настав час повертатися додому, Мирон сказав Ларисі, що хоче, аби вона поїхала з ним. Не на кілька днів і не просто в гості. Він хотів спробувати жити разом.

— Я не обіцяю, що все буде легко, — сказав він. — У тебе діти, у мене свої звички. Доведеться звикати одне до одного.

Але я хочу спробувати.

— А твої батьки?

— Вони дорослі люди. Можуть мати свою думку.

— А друзі?

— Тим більше.

Лариса погодилася не одразу. Їй було страшно їхати в село до чоловіка, де кожен знає кожного і де про неї вже встигли поговорити ще до знайомства.

— Подумай, — сказав він. — Я почекаю.

Через тиждень вона приїхала.

Перший місяць був непростим. Лариса вставала раніше за всіх, готувала сніданок, збирала дітей до школи, намагалася зрозуміти, де що лежить у великому будинку.

Лариса поступово зрозуміла, що Мирон не грає роль доброго чоловіка перед нею. Він справді звик дбати про тих, кого вважав своїми.

У селі тим часом не вщухали розмови.

— От скажіть мені, що він у ній побачив? — дивувалася біля магазину пані Віра.

— Може, характер хороший.

— Та хто його знає. Я її майже не знаю.

— А ти її бачила, коли вона дітей зі школи забирає? — втрутилася сусідка Людмила. — Вони обоє до неї тулиться, слухають її. Видно, що вона за ними дивиться.

Проте найбільше людей дивувало те, що Мирон перестав проводити час із давніми приятелями. Раніше чоловіки могли кілька разів на тиждень зібратися у Степана в майстерні, поговорити, посміятися, обговорити новини. Тепер Мирон приходив ненадовго або взагалі не приходив.

Одного разу Степан не витримав і зайшов до нього додому.

— Ти що, образився на нас?

— Ні.

— Тоді чого тебе не видно?

— У мене справи.

— Які ще справи? Раніше знаходив час.

— Раніше я жив сам. Тепер у мене Лариса, Артем і Марічка. Мені є чим займатися.

— То ми тобі вже не потрібні?

— Та чого ти починаєш? Я просто не хочу сидіти десь до ночі, коли вдома чекають.

Степан помовчав, а потім уже спокійніше запитав:

— І тобі добре?

Мирон усміхнувся.

— Добре.

Степан більше нічого не питав.

А в селі ще довго обговорювали, як Мирон, який колись міг вибирати серед найпомітніших жінок, привіз із моря Ларису, поселив у своєму будинку її дітей і майже весь вільний час проводить із родиною. Для одних вона залишалася непоказною жінкою, яку важко було уявити поруч із таким чоловіком. Для інших поступово ставало зрозуміло, що зовнішність була далеко не єдиною річчю, яку Мирон помітив у ній.

Лариса теж не одразу звикла до сільської уваги. Спочатку їй здавалося, що кожна зустріч біля магазину закінчується розмовою про неї. Вона поверталася додому і питала Мирона, чи справді всі так цікавляться їхнім життям.

— Не всі, — відповідав він. — Просто ті, кому більше нічим зайнятися.

— А мені іноді незручно. Йду вулицею і думаю, що на мене дивляться.

— Дивляться. Потім перестануть. Тут будь-яка новина довго не живе.

Він мав рацію. Через кілька місяців люди вже звикли бачити Ларису поруч із Мироном. Вона купувала продукти, водила дітей до школи, говорила із сусідами.

Лариса не намагалася сподобатися всім. Вона могла привітатися, поговорити, допомогти, але не бігала за чужим схваленням. Удома вона була зовсім іншою: сміялася з дітьми, могла сперечатися з Мироном через покупки, нагадувала йому про справи і не дозволяла складати весь одяг на стілець.