Я не послухала чоловіка і тепер все, що він мені казав про подругу – все справдилося. Хоч вона й просила про допомогу, але не хотіла й чути те, що я їй казала.

– Алло, залиш її у спокої, як їй тебе буде треба, то вона сама тебе набере.

– Але…

– Ніяких «але», – казав чоловік.

А я ж з добром, а Ірина мене зустрічає: руки в боки, іскри з очей:

– Ти мені рекомендуєш купити тут квартиру? Ти, знаючи де я жила, кажеш мені купити в цій хрущовці квартиру?

– Ірино, послухай, ти ж ніде не працюєш, гроші швидко скінчаться, а в тебе донька. Подумай про витрати.

– Це в тобі заздрість говорить, – вона гордо пройшла повз мене, а я не розуміла, чому вона так мені каже, коли я від щирого серця бажала їй добра.

Ми дружили з Іриною з університету. Хоч вона дуже вдало вийшла заміж але ми не втрачали зв’язок. Звичайно, що я не була в колі її подруг, могла тільки мріяти про такі сумочки чи одяг, але Ірина все ж була людяною.

А потім з нею сталася та халепа, коли приходиш з закупів раніше, а в домі інша. Чоловік вирішив, що хоче нового життя і, як виявилося, все майно було на родичах і він їй дав тільки гроші на покупку квартири.

Іра ніде не працювала всі ці роки, а була дружиною успішного чоловіка. Вона й думки не мала, що Сергій може її покинути, адже він так за нею бігав в інституті, та й вона була дуже вродлива і слідкувала за собою. Як можна від такої жінки піти?

І першою, кому вона все це розповіла, була я. Вона сиділа у мене на кухні ще з тими пакетами з магазину, з якими вискочила з квартири.

– Що мені робити?, – питала вона мене.

– Я не знаю, – чесно зізналася я.

Далі вона прийшла сказати, яку суму їй дає чоловік і я замислилася. Я ж знаю життя, тому й сказала. що краще купити дешеве житло на околиці, а гроші відкласти на ремонт і на прожиття, поки не знайде роботу.

І ось так подруга віддячила за мої поради.

Вона перестала до мене телефонувати, а я й не наполягала.

Минуло кілька місяців, як вона запросила мене до себе.

Виявилося, що вона таки купила квартиру, яку я їй радила.

Вона розповідала про те, як добирається на роботу, що працює в магазині консультантом, донька ледве звиклася з новою школою, все наче налагодилося.

– Уявляєш, у мене навіть кавалер з’явився, – сміється.

– Ого, швидко ти.

– Не повіриш, сантехнік з Жеку.

– То й що? аби людина була хороша. – кажу я їй.

Ірина тільки гірко усміхнулася.

– А є гідні чоловіки?, – сумно спитала вона.

– Є, Ірино, просто на них треба дивитися з теперішнього, а не з минулого, – кажу я їй.

– Ясно, ти й далі хочеш аби я впала з неба на землю? То я вже впала і завтра йду на побачення з цим чоловіком.

– Чого ти гарячкуєш? Я ж не це мала на увазі.

І знову непорозуміння, а я не розуміла чому.

Я зрозуміла, що цей чоловік допомагає їй з квартирою, бо в цьому будинку має обслуговувати квартири.

Він дав їй свій номер, згадав про сантехніку, яку треба перевірити. Ірина взяла картку, поїхала, залишивши його з тією ж усмішкою. І подумала: «Яке нахабство – запропонувати мені свій номер. Він, мабуть, гадає, що тепер я йому рівна?».

І так вона реагувала на все, що він їй робив – чи замок у дверях міняв чи кран на кухні. Її дратувало, що він жартує, розповідає історії і намагається знайти спільну мову з її донькою та й взагалі починає командувати у неї в домі, сказавши:

– А може, чайку наллєте?

– Добре, – відповіла вона, але подумала: «Нахаба! Відчуває себе господарем!».

Вона б радо прийняла залицяння іншого чоловіка, але ті її чомусь не помічали. Та й де вона буде їх шукати, коли в театри і ресторани вже не ходить, бо треба берегти гроші, а ті, які заходять в їхній магазин, то більше пожартувати, ніж до серйозних стосунків.

«Дякую, Сергію, що мене в сорок п’ять покинув, дякую, коли я вже не моду собі нікого знайти», – думала вона про чоловіка.

А далі з нею трапилося диво – її запросив на побачення гарний чоловік, давній знайомий з тих часів.

Вона гарно одяглася і поїхала на побачення, але по дорозі у неї заглохла машина. Що вона не робила, як не зазирала під капот, але від того нічого не відбувалося.

Вона вирішила зателефонувати кавалеру.

– Романе, тут така ситуація, що машина моя поламалася. Ти можеш мене виручити?

– Ірино, я вже в театрі, вистава починається і мені не зручно виходити та говорити. Візьми таксі.

Ірина зателефонувала до сантехніка.

– Павле, у мене машина зламалася. Ви не знаєте нікого, хто б мені допоміг?

– Зараз буду, – відказав чоловік.

Він поміг їй завести машину і сказав, що вона дуже гарна.

– Поп’ємо чаю? – запитала Ірина в Павла, коли вони приїхали під будинок.

– З радістю, – відказав він.

«Алло, я переодяглася в свій буденний одяг, запарила чаю, замовили піцу і сиділи втрьох, мені було так спокійно», – розказувала мені Ірина.

– Знаєш, я зрозуміла, що мені спокійно з тобою, а я тебе стільки разів відштовхувала. Вибач. І я хочу бути з людьми, з якими мені затишно, з якими не треба тримати спину рівно і натягнену усмішку.

Я пробачила подрузі, у неї така ситуація в житті, що легко помилитися. Хоча мій чоловік не змінив про неї свою думку. А ви як вважаєте?

Автор Ксеня Ропота