Я не знаю, де донька почула про це, може, почула, як ми з чоловіком це обговорюємо, чи сама здогадалася. Я питала батьків прямо чи вони їй щось казали. Але ті запевняли, що ні.

Знаєте, коли мене спитали, чи все в сім’ї добре, бо так виглядає, наче дитина переживає за дорослих, я тільки засміялася:

– Лізі десять, які переживання за інших? Вона переживає аби їй шоколадку залишили і ляльку купили, яку вона хоче чи куртку, як в подружки, щоб вони виглядали як сестри.

– Ви подумайте добре, бо діти завжди все відчувають.

Я ще так фиркнула, мовляв, що ви мене якісь дурниці питаєте?

Я б може, теж переживала за батьків, що вони на схилі років розлучаються, але у них все це так якось мирно йде, обоє згодні, що їм буде краще окремо, бо й так стільки часу свої мрії відкладали, а тепер пора й здійснити.

Я не переймалася за батьків, вони розберуться, хоча з чоловіком і обговорювали, що це дивно після сорока років разом такі кардинальні зміни робити в житті.

– Діти. Ми вас запрошуємо на наше розлучення, – попередили вони нас з чоловіком і також таке передали й сестрі моїй.

Вони назначили дату, замовили ресторан, я вже собі й плаття шукала, щоб все було урочисто, пристойно, по-сучасному.
А тут донька наша почала на очах в’янути.

Ми батькам нічого не казали, думали, що то щось сезонне, але ж де. І ось настала дата, коли батьки мали все закінчити офіційно, як тут Лізу забрала швидка.

Я мамі зателефонувала, вони й все відмінили та приїхали з батьком до Лізи.

А вона очі відкрила і каже:

– Ви вже розлучилися? То як я до вас буду в гості тепер їздити? Окремо до кожного?

Батьки переглянулися, закашлялися і кажуть:

– Ми все відмінили, ти будеш до нас приїжджати і ми тебе будемо раді бачити.

– Не знаю я, – каже Ліза, – а ви чого вирішили розійтися? Ви так само сваритеся, як мама з татом.

Батьки тоді на нас з чоловіком:

– Ви при дитині стосунки виясняєте? Ми про вас були кращої думки. Ви надумали розлучатися?

– Мамо, тату, заспокойтеся, взагалі мова про вас, ви все почали, а тепер на нас все спихаєте.

– Бо ми свою онуку любимо і хочемо аби вона мала маму і тата.

– А ми хочемо аби у неї був дідусь і бабуся, – кажемо ми.

– І ми у неї є, – й далі вони за своє, – Лізо, мама і тато будуть разом, як і ми з дідусем і це не обговорюється більше. Ти одужуй і ми всі поїдемо на дачу працювати і відпочивати.

І дитина на очах розцвіла.

– Знаєте, якби я знала, що ви помиритеся, то я б раніше сюди попала.

– Ніколи в світі, – відказала мама.

– Так, – погодився тато.

І ось наче все владналося, батьки знову один до одного посміхаються та підтримують, дитина одужала, ми всі поїхали на дачу прибирати там все та готувати до зими.
Ліза бігала по листю і розкидала ногами щойно загребені купи, а ми з мамою пили чай на веранді.

– Мамо, ти поясниш, що це все таке було?

– Ой, не нагадуй. Сама не знаю, що на мене найшло. Так мене твій батько почав дратувати, кожне слово, все не так зробить, навіть, дихає надто голосно. Подумала, що все, моє терпіння скінчилося і я маю право пожити у спокої. Я ж на це заслужила за стільки років.

– Але ти думала, як ви будете далі жити і спілкуватися з онучкою?
– Не думала, хотіла негайно стати щасливою в тиші і спокої. Але після того, як Ліза нас спитала чи ми сварилися, мені так стало соромно, адже це я одна сварила твого батька, він лиш мовчки хилив голову і йшов геть. Я напосідала. Але для того аби він виправився, щось зробив мені приємне. Перепросив. Запросив кудись, а він ніяк, лиш сопе. А потім думаю, я ж могла все це зруйнувати і для чого, я ж люблю твого батька і не маю нікого на приміті.
Добре, коли відходиш від краю прірви, коли є до кого вертатися, коли є кому простити і пробачити. Я постараюся на материному прикладі не робити подібного у своїй сім’ї.
Автор Ксеня Ропота