Знаєте, я, коли за Дмитра заміж виходила, то його квартира видавалася мені за маленьке сімейне гніздечко.

Батьки його переїхали в село жити, а квартиру залишили йому. В ті часи квартира була справді чудовим місцем для нашої родини, але тридцять років жити в ній, то вже геть не чудово, тим більше, коли ходиш в гості до подруг, то бачиш, в яких хоромах вони живуть.

Не раз я просила Дмитра поїхати кудись на сезон, але він казав, що ми маємо де жити, що їсти, в що одягтися і за це маємо дякувати Богу, а все інше – то дурниці.

– Але я хочу жити так, як живуть усі!, – не вгавала я.

– Хочеш, то їдь та й зароби, а мені й так добре.

Ви знаєте, як то відчувати, коли люди, які тебе знають, живуть краще, ніж ти? Ні, у мене були й обновки і дітей ми виростили та вивчили, але ж могло все бути набагато краще, от як в моєї сестри.

Вона вийшла заміж за звичайного сантехніка, а через тридцять років, то вже поважний пан з мережею магазинів і гарними майстрами для обслуговування будь-який сантехнічних робіт.

Вони купили собі особняк, в гості нас запрошують, але ж де мій Дмитро хоче йти, а Марина до нас ні ногою:

– Я на твоїй кухні розвернутися не можу, не знаю навіть як ти там вареники можеш ліпити.

– Та я все там роблю, – дивуюся я, – мені місця завжди вистачало…

Ну, тепер вистачає, але як були діти, то ми їли у вітальні, навіть віконечко таке було, щоб подавати страви, а потім його закрили і шпалерами заклеїли.

Та я б нічого й не нагадувала чоловікові, бо вже й роки не ті, але ж тепер знову наша квартира гамірна – діти онуків привозять, місця мало для діток, єдине, що є де вийти погуляти, бо у нас і двір великий, і парк поруч, дуже затишний район.

І тут сестра й каже:

– Я тобі гроші позичу, бо мені серце не на місці, що ти стільки років на тій кухні живеш, колись віддаси, головне, зараз знайти гарне житло, квартиру продайте і хоч на старості заживете як люди.

І от я з тим до чоловіка. а він ніяк. Вже ми тиждень не говоримо, але він вперся, що квартиру не продасть.

– Та балкон наш комусь на голову впаде, все вже тут прогнило і сиплеться, за що ти тримаєшся, – кажу йому.

– Добре, – раптом каже Дмитро, – добре. Хочеш квартиру – шукай.

Я аж не знала чи він жартує чи ні, але сіла за комп’ютер і почала дивитися. Сиділа я десь пів ночі, аж мені мало голова не спухла: пишуть, що від власника, а там ріелтор, хоче і з продавця, і з покупця собі щось. Там район шумний, там парк далеко, там околиця міста, там до зупинки далеко і до роботи як добратися.

Я тоді прошу чоловіка аби мені поміг. А він ніяк – сама хочеш і сама й шукай. Як варіант хороший – то ціна кусається, як ціна нормальна, то вже й не віриться, бо може сусіди якісь не такі? Я витратила купу грошей на оті оглядини, лиш час змарнувала і свої нерви, бо я не знаю, як вибрати, а нема нікого аби допоміг: Дмитро принципово не хоче, а сестра каже. що я маю вибрати серцем.

Сіла я на своїй маленькій кухні і в вікно дивлюся: парк вже листя пофарбував, вітер листки гуляє, а мені так тепло вдома…

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота