Я не знаю, як так сталося, що я опинилася в такій ситуації: чоловік привів до нашої квартири свою любку. Не знаю, що мене більше дратувало: чи її неохайність, чи те, що Михайло проміняв мене на неї.

Я ж, наївна, надіялася, що за мій вчинок маю, щонайменше, мати довічну вдячність.

За Михайла я вийшла заміж в тридцять років, він запропонував одружитися, а я й погодилася. Мама мене відговорювала, бо ж удівець і двоє дітей, але я хотіла мати сім’ю, чоловіка, дітей, хотіла мати власне житло, а у нього все це було.

А з дітьми я спільну мову знайду.

Аня і Тимофійко були вже дорослі, десять і вісім років, все розуміли, клопоту з ними не було. Вони гарно вчилися, були слухняні, а я намагалася бути їм другом і наставником.

Своїх дітей чомусь не було.

З часом ми купили більшу квартиру, трикімнатну, щоб дітям по кімнаті було, але діти випурхнули вчитися і все, вже вони мають інше життя, а ми з Михайлом залишилися самі.

Мені було сумно, та й Михайлові теж, раз знайшов собі на стороні радість.

Тільки Тимофій одружився, як Михайло мені каже:

– Я люблю іншу жінку і вона чекає від мене дитину.

– Ти жартуєш.

– Ні, не жартую, я ще міцний чоловік, – світився він, – Збирай речі і йди до матері.

Але тут вже я вперлася, що не віддам своє життя отак просто, я ще поборюся. Хоч діти й стали на бік батька, але зі мною вони теж тримали зв’язок. Суд розділив майно і мені була половина квартири.

Михайло тоді вирішив, що приведе цю Зою і я не матиму іншого виходу, як піду ні з чим. Але я не вступалася і ми те й робили, що виясняли, хто з’їв йогурт, не змив у ванній, напустив комарів…

Я не хотіла прибирати на кухні та у ванній, бо Зоя була ще тією господинею. Я думала, що вона буде якось себе по-іншому вести, адже дитину чекає, хотітиме чистоти, свіжості.

Отак оселилися з нами й таргани.

Тоді я вже не витримала і сказала, що продам свою частку хоч чорту, хай Михайло щось думає і виплатить мені гроші.

– Я не маю, – стенав той плечима.

– А навіщо продавати квартиру?, – каже Зоя, – У мене є однокімнатна квартира в хрущовці, можемо помінятися.

Я була згодна на будь-що, але я не вірила, що такі квартири ще є: без гарячої води з централізованим опаленням, з глибоченними тріщинами на фасаді, балкон тримався на чесному слові.

Але я погодилася. Принаймні тут було тихо.

Ми все оформили юридично і я стала власницею цієї краси.

Тільки я взялася наводити лад там, як зрозуміла, чому Зоя звідси втекла. Сусіди були дуже привітними, шастали якісь невідомі люди, важкий запах був від них. Єдина, кого вони боялися, то була сусідка, яка роки пропрацювала на ринку і вона не боялася нікого.

Тепер за дверима шурхотіли не таргани, але що мені було робити? Навіть поплакати не могла, бо сусіди стукали по батареях:

– Вигуляйте собаку!

А далі сусідка почала до мене заходити після роботи.

– Я ще торгую, але й з сусідами хочеться познайомитися. Зою я знаю з маленької, то ти кажеш, що колишня жінка її теперішнього? Дуже цікаво. Навіть, цікавіше, ніж по телевізору. Розказуй.

Вона не відчепилася, поки все не дізналася.

– От невдячний! І після такого тобі ось ця квартира? Совісті він не має.

– Та що тут вже зробиш, – казала я, – Нічого, продам цю квартиру та переїду подалі від усього цього.

– Продаси?, – очі в сусідки загорілися, – Слухай, у мене є чудовий варіант. Якраз для тебе: хатинка в мальовничому селі, далеко звідси, але там все є: газ, світло, вода. Сто квадратів за ці пару метрів, то не обмін, а джек-пот!

– А ви чому там не живете?

– Ой, я вже міська. А то батьківська хата, як продаси, коли дорога погана туди. А тобі якраз. Ти подумай.

– А вам навіщо ця квартира?

– Як навіщо? Ти двори теперішні бачила? Там дитині розвернутися нема де, а у нас і там майданчик, а там футбольне поле, син з невісткою сюди переїде і будемо ми всі разом жити.

Вона аж засміялася від утіхи.

Я вирішила подивитися, що то за такі хороми і мені село сподобалося, за двадцять п’ять кілометрів від міста, дорога погана, але автобуси ходять двічі на день.

І я погодилася.

Люди в селі працювали у місцевого фермера і я теж прийшла найматися. Я продавала на касі, за професією швачка, але завжди отак по підробітках, за професією не працювала ніколи.

Матвій Петрович вирішив, що я буду продавати продукцію на виїзді і для мене це було добре, бо лише чотири робочі дні, а за той час я собі все там до ладу приведу.

І так поступово моя хата оживала, на роботі мені подобалося, сусіди були людьми приємними. Про своє життя в місті я вже й не згадувала.

Діти телефонували, як я, і я казала, що все гаразд. Запрошувала їх у гості, вони приїздили і їм теж сподобалася хата та місцевість, але не дорога.

– Ти добре виглядаєш, – сказала Аня, – Так тримати. Все якось налагодиться.

– Так, мені тут добре, – погодилася з нею я.

З часом і подруг завела з роботи, відкрила їм душу, а ті й почали мене сватати за місцевих холостяків та розлучених. Я тільки відмахувалася:

– Не треба мені нікого, ще минуле не забула.

Найсміливішими виявилися місцеві гультяї, чомусь у них найвища самооцінка, наче прийдуть роботу робити, а до мене залицяються.

Але в мене з ними розмова коротка – як бачу, що веселенький прийшов, то й на поріг не пускаю.

– Мені таких робітників не треба.

А один Петро був працьовитим чоловіком, але я, як бачила його під генделиком, то мене аж всю трясло.

– Він тобі дуже підходить, – казали подруги.

– Може, до нього треба першою підійти, – продовжували вони.

– Щоб я та й перша? Ні.

– Чого?

– Бо гульбанить. Не люблю я таке.

І стала помічати, що не бачу Петра, а все то в одного сусіда щось робить, то в другого та все мені щось питає через паркан.

– Що мене питати, Петре, як не будеш гульбанити, то ти дуже завидний жених, – прямо йому сказала.

І той почав отак вже до мене й ходити і ми одружилися. Для всіх це було чудо і для мене також.

Ми вже три роки живемо разом, Петро не вживає, наша хата лиш стає кращою і зручнішою.

Приїздила Аня з синочком, пробула цілий тиждень. Казала, що батькові важко з малою дитиною, а Зоя вимагає повного забезпечення.

А я відчуваю, що мені вже про Михайла й чути не хочеться, навіть таке не тішить. Я не пробачила йому, просто відпустила це все геть, хай вернеться туди, де почалося.

Автор Ксеня Ропота