Бо нема чого зі мною зачіпатися, адже я собі ціну добре знаю.

І ось ми отак перечимося, як в Сергія раптом закололо коло серця і він попав в лікарню. Там його попередили, що ніяких стресових ситуацій і переживань. Я те власними вухами чула, тому й сказала йому:

– Ти чув? Більше мене не зачіпай, щоб знову не повторилося.

Але чоловікові кажи чи ні, але він тебе не чує, знову починає бурчати, що чай не солодкий, на підвіконнику пилюка і ванна брудна.

– Слухай, головне, що в тебе жінка поки була спокійна, а те все то дрібниці.

Я почала ту розмову миролюбно, ви ж самі чуєте, але де його можна було спинити і тоді він мені й заявив:

– Або ти вже нарешті свій характер припнеш, або я з тобою жити більше не хочу.

– Що ж, дуже треба, – спокійно сказала я і пішла збирати валізу.

Так, у мене було до кого піти, бо дехто мене вірно чекає всі ці роки мого шлюбу і має за щастя бути поруч зі мною і цей чоловік – Роман. Ми разом вчилися в школі і він аж німів, коли я на нього дивилася чи щось йому казала, оце любов! І такий трепет він проніс і до юності, бо так само тінню ходив за мною, приносив найсолодші яблука і завжди на мене дивився.

Я була просто в захваті від такого кавалера, адже всі дівчатка мені заздрили і собі хотіли такого, але Роман був тільки моїм вірним рицарем.

Близько я його не підпускала і в роки юності, хоч не раз ночувала в його квартирі після веселих вечірок, у нього завжди були відчинені для мене двері і смачна кава.

Нічого не змінилося й після того, як я вийшла заміж і привела на світ двійко дітей.

– Олю, ти чарівна мама і ця округлість тобі до лиця, – казав він, а я аж плечі розправляла, бо хто таке з жінок чує після безсонних ночей і відсутності макіяжу?

Мій чоловік ніколи не вмів так дивитися і говорити такі слова, як Роман всі наші спільні роки. І ось тепер, коли між нами вже така порожнеча, діти одружені, а ми самі в квартирі і тільки те й робимо, що вказуємо один одному на зіпсоване повітря і волосся в супі…

Де ті почуття, що колись були, трепет, затишок і тепло, коли вже й додому йти не хочеться і взагалі, хочеться людину взагалі не бачити, наче її й нема в квартирі.

І ось я дочекалася цих слів, отже, я можу зі спокійною совістю піти до Романа. Він і далі живе в тій самій квартирі, що колись мене прихистила. Я час від часу йому пишу і він завжди знаходить для мене час, щоб мене вислухати і написати підбадьорливі слова, на кшталт, «ти чудова людина, а всі інші навколо тебе якщо цього не розуміють, то навіщо вони тобі?».

– Все, я залишила людей, які мене не варті на березі життя, – сказала я йому, коли він відкрив двері своєї квартири.

Валізу залишила в коридорі, а сама пішла на кухню, бо я фізично потребувала гарячого шоколаду і торта, про що негайно сказала Романові.

– Я щось не зрозуміла, – раптом я почула голос… жіночий голос, – це що за пізня гостя тут розкомандувалася?

Я закліпала очима… Переді мною стояла жінка… невже у Романа є жінка? Я глянула навколо і кухня свідчила про те, що у Романа є жінка і то давно.

– Світланко, то моя подруга дитинства, вона посварилася з чоловіком і прийшла трохи поговорити.

– А до подруг не могла піти? Ти до подруг чого не йдеш, а сюди прийшла?

– Послухайте, не треба тут мені тикати!

– Не треба до мене вриватися і на мого чоловіка очима світити!

Що тут почалося! Я їй слово, а вона мені десять! Господи, що то була за сварка! Серце тьохкало, розум працював, як навіжений… Я такого катарсису давно не відчувала, от що означає знайти собі гідну суперницю!

– І піду, дуже мені треба твого задрипаного чоловіка!, – гримнула я дверима і викликала ліфт.

Купила торт і гарячий шоколад та приїхала додому.

– Я тебе таку спокійну давно не бачив… Щось сталося?, – нервував чоловік.

– Так, я тепер завжди така і тобі теж раджу не хвилюватися. Все у нас буде добре!

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота