Я ніколи не збиралася ставати рятівницею для тієї, хто колись свідомо чи несвідомо зруйнувала мій шлюб. У мене до Лілі не було жодних теплих почуттів. Навіть навпаки — я відчувала певне зловтішне задоволення, спостерігаючи здалеку, як вона тягне на собі те, що з мене колись скинула. Вона ж була впевнена, що Женя — діамант, який я просто не вміла правильно огранити. Що ж, тепер він був її.

Але її мати виявилася впертою. Вона знаходила мій номер, чекала біля роботи, писала у месенджери. Вона плакала, казала, що Ліля змарніла, що в неї згасли очі, що вона працює на двох роботах і водночас виправдовує кожен ганебний вчинок свого чоловіка. Зрештою, мені стало шкода не Лілю, а цю жінку. Я погодилася на зустріч.

Ми сіли в дальньому кутку невеликої кав’ярні. Ліля прийшла втомлена, у неї були темні кола під очима і якась дивна метушливість у рухах. Вона постійно перевіряла телефон.

— Він знає де ти? — запитала я замість привітання.

— Сказала, що затримаюся на звіті. Рито, навіщо це все? Мама сказала, що це важливо.

Я зробила ковток кави. Вона була гіркою, як і мої спогади.

— Твій чоловік ще не купив квартиру в новому районі?

Ліля здригнулася.

— Він шукає варіанти. Поки що з роботою не складається. Керівництво трапляється специфічне, не цінують його ідей.

— Звісно. Не цінують. А гроші на перегляд варіантів він бере у тебе?

Вона опустила очі до чашки, яку навіть не торкнулася.

— Ну, зараз такий період. Треба трохи потерпіти. Він каже, що скоро все зміниться.

— Лілю, я чула це три роки. Ти зараз платиш за оренду?

— Так. Ну, у нього тимчасові труднощі.

— А позику він уже пропонував тобі взяти? Чи, може, попросити у батьків, бо йому “соромно самому”?

Вона мовчала. Її пальці міцно стиснули край столу. Я бачила, як у її голові починають складатися пазли, які вона так старанно розкидала останні пів року.

— Женя — душа компанії, — вела я далі спокійним тоном. — Він чудовий, поки в нього є глядачі й твій гаманець. Ти знаєш, що він іде ночами “до друзів”, бо йому треба “розрядитися” від домашнього тиску?

— Він каже, що я його пиляю, — прошепотіла вона.

— Це класика. Ти винна, що мало заробляєш, винна, що холодильник порожній, винна, що у нього нічого не виходить. До речі, свекруха часто заходить перевірити, чи не голодує її кровиночка?

Ліля підняла на мене погляд. У ньому було здивування.

— Вчора була. Сказала, що я погана господиня, бо Женя виглядає блідим. Змусила йти в аптеку за списком. А він ще попросив купити йому біленьку, мовляв, народний засіб.

Я засміялася. Це був невеселий сміх.

— І ти купила?

— На ліки вистачило, на це — ні. Він влаштував скандал. Сказав, що я його не поважаю.

Я накрила її руку своєю.

— Все, як у мене. Один в один. Навіть слова ті самі.

Ліля сиділа нерухомо кілька хвилин. Потім дістала телефон.

— Дивись, — вона показала мені екран. — Він сьогодні знову просить гроші. Каже, у друга день народження, суто чоловіча компанія. Хоче зробити солідний подарунок, щоб не виглядати невдахою.

Я дістала свій телефон і відкрила закриту групу в соцмережі. Там було кілька фотографій, завантажених годину тому моєю знайомою, яка працює в одному з центральних барів. На знімку Женя обіймав яскраву брюнетку. Вони сміялися, перед ними стояли дорогі коктейлі.

— Ось його “чоловіча компанія”. Цю дівчину звати Юля. Вона — наступна в черзі на роль “тієї, що не цінує діамант”.

Ліля дивилася на фото довго. Її обличчя стало білим, як папір. Вона не плакала. Здається, на сльози в неї просто не залишилося сил після всіх цих змін на двох роботах.

— Що мені робити? — запитала вона сухо.

— У тебе зарплата коли?

— Завтра. І завтра ж господар квартири приходить за грошима.

— Квартира на кого оформлена?

— На нього. Він наполягав, бо “чоловік має бути господарем”.

— Це чудово, — я посміхнулася. — Найкращий варіант. Ти завтра отримуєш гроші, але йому нічого не переказуєш. Речі збираєш, поки він буде святкувати “день народження друга”. Тобі є куди йти?

— До батьків соромно. Вони ж казали…

— Жодного сорому, — перебила я. — Мати тебе чекає. Вона мені всі месенджери обірвала, щоб я тобі очі відкрила. А якщо хочеш пересидіти перший час, щоб він не знайшов одразу — можеш до мене. У мене порожня кімната.

Ліля подивилася на мене. У її погляді з’явилася якась нова, холодна рішучість.

— Він чекає, що я завтра перекажу йому на картку двадцять тисяч. На оренду і “подарунок”.

— Не переказуй. Хай сам розбирається з господарем квартири й рахунком у барі.

Наступного дня я заїхала за Лілею на своїй машині. Ми домовилися діяти швидко. Женя пішов з дому ще о п’ятій вечора, пахнучи одеколоном, який, звісно, купила йому Ліля.

Вона виносила сумки по одній. Речей було небагато — за пів року шлюбу вона майже нічого собі не купувала, всі гроші йшли в “сімейний бюджет”, яким розпоряджався він, або на його нескінченні “проєкти”.

— Ключі залишиш? — запитала я, стоячи в дверях орендованої квартири.

— Залишу на тумбочці. Договір на ньому, хай сам здає житло.

Вона озирнулася на будинок і в її погляді не було жалю.

— Поїхали, — сказала вона і зачинила двері.

Ми сиділи в мене на кухні й пили чай. Десь після десятої вечора телефон Лілі почав вібрувати. Раз, другий, п’ятий.

— Почалося, — сказали ми одночасно і розсміялися.

Ліля перевернула телефон. На екрані світилося: “Женя”. Потім пішли повідомлення.

“Ліля, де гроші? Я в ресторані, мені треба розрахуватися. Ти що, заснула?”

“Ліля, це не смішно. Перед людьми незручно. Переказуй швидко”.

Потім почалися дзвінки від свекрухи.

— Не бери, — порадила я. — Нехай насолоджуються моментом.

Телефон знову засвітився. Цього разу — мама Лілі. Ліля взяла слухавку.

— Так, мамо. Все добре. Я пішла від нього. Так, зовсім. Ні, я не на вулиці, я у Рити.

Вона слухала довгу тираду на тому кінці, потім трохи посміхнулася.

— Що вона каже? — запитала я, коли Ліля відклала телефон.

— Каже, що свекруха їй дзвонила в істериці. Женю затримали в барі, бо він не зміг сплатити рахунок і почав качати права. Тепер він у відділку. А господар квартири чекає під дверима під’їзду з вимогою оплати, інакше виставить речі в тамбур.

— І що ти? — я присунула до неї тарілку з печивом.

— А що я? Я завтра зранку йду до юриста. Заяву я вже подала через “Дію”. Решту хай вирішує сам. У нього ж багато друзів, от хай і допомагають.

Ми сиділи в тиші. Не було ніяких гучних святкувань чи пафосних промов. Просто дві жінки, кожна з яких свого часу повірила в казку про “невизнаного генія”.

— Рито, дякую, — тихо сказала Ліля. — Я б ще довго думала, що це я недостатньо стараюся.

— Ми всі так думали, — відповіла я. — Просто в якийсь момент розумієш, що ти не батарейка, яку можна висмоктати до нуля і викинути.

Ліля підійшла до вікна. Над містом панувала ніч. Вона вимкнула звук на телефоні й поклала його в шухляду.

— Завтра мені на роботу на восьму. Треба виспатися.

Я кивнула.

— Лягай у вітальні, я все застелила.

Ми розійшлися по кімнатах. У квартирі було тихо й спокійно. Просте звичайне, розмірене життя, яке нарешті належало нам самим.