Я дивлюся на свої руки і не впізнаю їх. Шкіра суха, навколо нігтів тріщинки, які не встигають заживати від постійного миття посуду та прання. Коли це почалося? Мабуть, двадцять два роки тому, коли з’явився Ігор. До того я пам’ятаю сонце, довгі прогулянки містом і відчуття, що весь час світу належить мені. А потім світ звузився до розміру дитячого ліжечка, пелюшок і графіку годування. Потім були дівчата, Катя і Віка. Тридцять два роки мені було, коли ми з Віктором побралися. Я думала, що це зріле, виважене рішення.

— Наталю, ти знову забула купити мені сир, — сказав Віктор, заглядаючи в холодильник.

— Я купувала вчора, — відгукнулася я з ванної, витискаючи ганчірку. — Подивися на нижній полиці, за каструлею з борщем.

— Не бачу. Добре, з’їм ковбасу.

Він ніколи не вдивлявся в деталі. Для нього побут був чимось само собою зрозумілим, як повітря. Він не помічав, що я вийшла на роботу, коли дітям ледь виповнювався рік. Моя мама тоді звільнилася з роботи і приїжджала до нас, щоб я могла заробляти стаж і гроші. Батьки Віктора жили далеко, у невеличкому гірському селі. Раз на місяць ми зідзвонювалися.

— Як там здоров’я, Олександре Петровичу? — питала я у свекра.

— Та потроху, дочко. Поки ноги носять, то живемо. Приїжджайте влітку.

Ми приїжджали. На тиждень. Віктор ходив на риболовлю, діти бігали в сад, а я допомагала свекрусі, Євгенії Степанівні, закривати банки з компотом. Це був мій «відпочинок». Я вже тоді забула, як це — просто сидіти і нічого не робити.

Щоразу, коли я намагалася присісти з книжкою, хтось кликав: «Мамо, де мої шкарпетки?», «Наталю, насип поїсти».

Все змінилося три роки тому в гіршу сторону, хоч куди вже далі. Телефонний дзвінок пролунав о шостій ранку.

— Вітю, батько впав, — плакала у слухавку Євгенія Степанівна. — Не встає. Зовсім.

Віктор поїхав. Потім повернувся, привіз матір до нас, поки батько лежав в обласній лікарні. Я пам’ятаю ті дні як суцільний туман. Робота, лікарня, магазин, плита.

— Наталю, я сьогодні затримаюся, — казав Віктор, забігаючи додому лише змінити сорочку. — Треба до батька заїхати, завезти ліки.

— Я вже передала їх вранці, коли заносила бульйон, — відповідала я.

— А, ну добре тоді. Я на роботу.

Коли свекра виписали, вони повернулися в село. Але Віктор став їздити туди щовихідних. Спершу я ставилася до цього з розумінням. Потрібно колоти дрова, латати дах, поратися на городі.

— Тобі не важко постійно за кермом? — запитала я якось увечері.

— Треба, Наталю. Мати сама не впорається.

Минуло два роки. Віктор почав повертатися з села похмурим.

— Що сталося? — запитала я, наливаючи йому чай.

— Мати дивна. Питає мене, коли я збираюся одружуватися.

— Вона жартує?

— Ні. Вона дивиться на мене так, ніби вперше бачить. І в хаті брудно. Вона завжди була чепурухою, а тепер там павутиння по кутках.

Ми поїхали туди разом наступної неділі. Євгенія Степанівна зустріла нас на порозі. Вона посміхалася, але очі були порожніми.

— Проходьте, гості дорогі, — сказала вона. — А ви чиї будете?

Я похолола.

— Мамо, це ж я, Вітя. А це Наталя.

— Наталя… гарне ім’я. А де мій Вітя? Він ще зі школи не прийшов.

Ми вирішили забирати їх до міста. Це був єдиний вихід. Продали їхню хату, доклали трохи наших заощаджень і купили однокімнатну квартиру в нашому ж під’їзді, на першому поверсі. Я думала, що так буде легше. Я помилялася.

Мій день починався о п’ятій тридцять. Приготувати сніданок на всю родину, зварити окремо кашу для свекрів — таку, щоб легше було жувати. Спуститися вниз.

— Доброго ранку, Євгеніє Степанівно. Давайте вмиватися.

— Хто ви? Чому ви тут ходите? — відштовхувала вона мою руку.

— Я Наталя. Ваша невістка.

Віктор перекрив у них газ після того, як мати спробувала розпалити плиту за допомогою газети. Весь догляд ліг на мене і дітей. Дівчата, Катя і Віка, після школи заходили до них, витирали пил, просто сиділи поруч. Наш старший, Ігор, саме закінчував школу. Він був моєю єдиною опорою.

Коли Ігор поїхав вчитися, то навантаження зросло. Свекруха перестала впізнавати онучок. Вона могла вийти в коридор у самій нічній сорочці. Мені довелося звільнитися з роботи.

— Вітю, ми не потягнемо фінансово, — сказала я чоловікові.

— Я буду брати підробітки, — відповів він. — Начальник каже, що треба затримуватися, якщо хочу премію. Зараз скрізь скорочення.

Він почав приходити додому об одинадцятій вечора. Вечеряв мовчки, не дивлячись мені в очі. Я була занадто втомлена, щоб щось підозрювати. Моє життя перетворилося на нескінченний цикл між третім і першим поверхом. Запах ліків, старості переслідував мене навіть уві сні. Я мріяла про одну годину тиші. Просто сидіти в парку і дивитися на воду.

Без «Наталю, принеси», «Наталю, допомоги».

День повернення Ігора на літні канікули мав бути святом. Я заздалегідь почала готувати його улюблені голубці. Мені потрібно було дістати велику супницю з верхньої полиці в коморі. Я підставила стілець, відчинила дверцята і завмерла. Там було порожньо.

Завжди стояли дві великі шкіряні валізи. Тепер їх не було. Навіть пил на полиці був витертий.

Я пішла в спальню. На моїй подушці лежав білий конверт. У мене затремтіли пальці. Я сіла на край ліжка і почала читати.

«Я більше так не можу. Це не життя, а якась безкінечна черга в аптеку. Я зустрів жінку, з якою знову відчув себе молодим. Її звати Ірина. Вона викладає в музичному училищі. Вона інша, Наталю. У неї ніжні руки, вона пахне парфумами, а не хлоркою. Ми їдемо на море. Повернуся за два тижні, оформимо розлучення. Квартиру залишаю вам. І ще — доглядай батьків. Тобі це звично, вони тебе люблять. Ірина не зможе цього робити, вона тендітна, їй треба берегти руки для інструменту».

Я перечитала фразу про квартиру двічі. Залишає він мені її… Ця квартира дісталася мені від моїх батьків ще до нашого шлюбу.

У коридорі почувся сміх. Дівчата відчинили двері.

— Мам, дивись, хто приїхав!

Це був Ігор. Він змужнів, засмаг. Я намагалася посміхнутися, але папір у моїй руці тремтів.

— Що це? — Ігор підійшов до мене і забрав лист.

Він читав його швидко. Жоден м’яз не здригнувся на його обличчі.

— Де він? — запитав син.

— Поїхав. На море. З викладачкою музики.

Дівчата притихли в дверях. Катя почала плакати.

— Тихо, — сказав Ігор. — Мам, не плач. Нема чого. Йому під шістдесят. Скоро він сам буде шукати, хто б йому тиск поміряв.

— Я мушу повернутися на роботу, — сказала я, підводячись. — Мені вчора дзвонив колишній шеф, питав, чи не хочу я назад на пів ставки.

— Йди, — кивнув Ігор. — Я влаштуюся на будівництво до сусіда, вони шукали людей. Поки що по черзі будемо зі старенькими.

Наступного ранку я зателефонувала юристу. Ми зустрілися в невеликому кафе біля моєї нової-старої роботи.

— Ви хочете розлучення? — запитав він.

— Так. І я хочу вирішити питання з опікою. Його батьки живуть у квартирі, яка належить Віктору. Я не маю до них жодного юридичного стосунку.

— Це буде складно морально, — зауважив юрист.

— Морально мене вже нема десь між першим дитячим садком і другою госпіталізацією свекра. Тепер я хочу просто жити. Ми пішли в опікунську раду. Я пояснила ситуацію. Працівниця, жінка з втомленими очима, довго гортала папери.

— Ви розумієте, що ви фактично кидаєте людей? — запитала вона.

— Ні, — відповіла я спокійно. — Їх кинув син. Я два роки віддала їм, втративши роботу і спокій. Тепер я повертаюся до свого життя.

Коли я зайшла до Олександра Петровича того вечора, він сидів біля вікна.

— Наталочко, а де Вітя? — запитав він. — Він обіцяв зайти, кран подивитися.

— Віктор у відпустці, — відповіла я. — Він тепер буде сам вами займатися. З понеділка.

— А ти?

— А я буду просто заходити в гості. Іноді.

Віктор повернувся через два тижні. Засмаглий, у новій сорочці. Він прийшов до нас, ніби нічого не сталося, хотів забрати решту речей.

— Ти отримала ключі? — запитав він, стоячи в дверях.

— Які ключі? — я вийшла до нього, витираючи руки об фартух.

— Від батьківської квартири. Я сподіваюся, вони нагодовані?

Я дістала з кишені зв’язку ключів і простягнула йому.

— Ось. Я здала їх під опіку. Наступного разу, коли захочеш поїхати на море, переконайся, що твої батьки мають професійний догляд.

— Ти що, з глузду з’їхала? Це ж літні люди! — вигукнув він.

— Саме так. І це твої батьки, Вікторе. Тобі п’ятдесят сім років. Пора ставати дорослим.

Він бігав по кабінетах місяць. З’ясувалося, що безкоштовні пансіонати переповнені. Вдома він з ними не справлявся — Ірина, його «справжнє кохання», пішла від нього через тиждень після того, як він привіз матір до себе.

Віктор продав квартиру батьків і оформив їх у приватний пансіонат. Там хороший догляд, але грошей від продажу вистачить лише на кілька років. Що він буде робити потім — я не знаю.

Ми розлучилися швидко. Суддя навіть не ставила зайвих питань.

Тепер у моїй квартирі тихо. Ігор працює і перевівся на заочне. Дівчата стали самостійнішими.

Вчора я вперше за багато років просто вийшла в парк. Купила собі какао. Сіла на лавку. Сонце світило крізь листя, і я раптом зрозуміла, що нікуди не поспішаю. Мені не треба бігти готувати пюре, не треба перевіряти, чи сухі пелюшки у дорослої жінки, яка забула моє ім’я.

Я подивилася на свої руки. Тріщинки майже загоїлися.

Телефон забринів у сумці. Це був Віктор. Я подивилася на екран і, не поспішаючи, натиснула «відхилити». Мені більше не було чого йому сказати.