Я, коли розказую подругам свою ситуацію, то у них аж очі загораються.

– Це ж треба, Інно, тобі так пощастило, а ти взяла й все зіпсувала.

– А що б ви на моєму місці робили?

– Як що? Насолоджувалися життям!

І вже я стала задумуватися над тим, що це, певно, у мене вимоги завищені чи що? Наче й наречений у мене був – любив, жити разом запропонував, прикраси дарував, подарунки різні, хотів женитися. Що ж могло піти не так?

Звичайно, що я мріяла мати багатого чоловіка, щоб і будинок свій просторий мати, щоб діти мали кожен свою кімнату, щоб собака й кіт, щоб троянди перед вікнами і поїздки на море. Але такого не було в моєму містечку, я поїхала витися в більше місто і там так само не зустрічала ось такого принца.

Я закохалася у Влада, гарний, дотепний і мене любить. Що ще треба?

Подарунки мені дарував, в кафе водив, казав, що життя без мене не уявляє. Далі запропонував переїхати мені до нього.

– Ти ж уже п’ятий курс закінчила. Доросла дівчинка, то давай вже жити разом.

Я погодилася і радо переїхала до коханого.

І з часом почали вилізати такі дрібниці, які я не могла проігнорувати. Як виявилося, Влад не буде шукати роботу.

– Я розробляю зі своїм одногрупником кілька проектів, тому мені треба зосередитися на них. Ми скоро будемо дуже багаті, – обіймав він мене.

І я йому вірила, бо у нього завжди були гроші.

І ці гроші він доволі дивно використовував. Наприклад, ми живемо разом і я приходжу стомлена з роботи, а вечері нема. хоч Влад цілий день вдома. Звичайно, що я не змовчую і Влад відповідає, а на наступний день нашу суперечку перекриває чи гарним букетом квітів, чи ланцюжком, чи парфумами.

І з часом така поведінка почала лишень посилюватися. Я хочу розпитати у нього про все, а мені натомість квитки в спа чи ще щось.

Звичайно, що я ходила, але ж коли тебе отак чи не кожен день посувають, то вже не хочеться ні того плаття. Ні тих парфумів, бо хочеться мати своє слово в сім’ї.

Якщо ви мене не розумієте, то уявіть собі, що ви хочете сказати щось дуже важливе, а вас ввесь час перебивають на пів слові. І при цьому тицяють по гривні в руки. На якомусь етапі, ви підете туди, де вас готові слухати.

Я пішла від Влада з надією, що він усвідомить, що любить мене, а не свій комп’ютер і ігри, бо ж я добре розуміла. що це він там робить.

Але він не телефонував. Вже пізніше зустріла його, то сказав, що я забрала з собою його удачу, бо у нього все пропало.

Але я на той момент вже знала про нього трохи більше – він жив на гроші матері, якам працювала в Італії і передавала йому сюди все, що він хотів.

А потім вона приїхала, а грошей її нема, те, що вона просила купити чи зробити – того теж нема.

– То хіба не приємно отримувати подарунки?, – й далі мене не розуміють подруги.

Я тоді не могла пояснити, як це, не мала досвіду. А тепер, коли я вже маю двох дітей, то можу так сказати, що це як ти дитині завжди даєш дульку аби вона не вередувала, а дитина її випльовує, бо вже хоче говорити.

І оте «говорити» жінка має, бо інакше вона піде туди, де її будуть слухати. Хай не в такій гарній квартирі, без машини і грошей, але там вона буде найціннішим скарбом.

І я є такою для свого чоловіка – єдина і незамінна, і він такий для мене, ми витрачаємо один на одного найдорожче, що маємо – час. Так, час безцінний, бо його нічим не вернути, ніяким коштовним подарунком чи словами. Тому подумайте про це, що ви можете не вернути мить, але можете її згадувати, як найприємнішу в житті чи навпаки. вибір за вами.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота