Якось уранці я прокинулася і зрозуміла: мене, Оксану Василівну, дістало. Дістало так, що аж щось луснуло, немов останній ґудзик на моїй нервовій системі. Це був не гнів, а така кришталево чиста, всеосяжна втома від контролю, що аж голова просвітліла.

Моя родина – це мій особистий театр абсурду, де я виконувала роль режисера, продюсера, суфлера і прибиральниці, яка час від часу ще й вибігає на сцену рятувати акторів. І знаєте що? Актори цього не цінували. Вони лише обурювалися, що костюми незручні, репліки немудрі, а декорації надто втомлюють.

Цей ранок почався класично.

Спочатку донька, Катруся (20 років, студентка, яка чомусь вирішила, що чорний – це новий рожевий, а “той хлопець” – це єдиний чоловік на планеті, попри мої делікатні натяки, що “той хлопець” – це пряма дорога сивої голови її матері), вилетіла з кімнати.

«Мамо, а ти не могла б на мене так не дивитися?» – запитала вона, заплітаючи свої темно-фіолетові коси.

Я ж лише намагалася з’ясувати, чи не забула вона шапку і чи не запізниться на пару, а також, чому Ігор одягає спортивні штани на побачення. Але тепер я мовчала. Я просто подивилася на неї, усміхнулася – такою усмішкою, що, мабуть, у її уяві я з глузду з’їхала, і промовила: «Звісно, Катрусю. Живи, як знаєш. Ігор, так Ігор. Може, він і справді принц на білому спортивному костюмі».

Катруся спочатку кліпнула, потім скривилася, вирішивши, що це якийсь новий вид маминого сарказму, але, не отримавши звичної лекції на 45 хвилин про гідність і майбутнє, махнула рукою і зникла за дверима. Перша ластівка свободи.

Наступним вийшов Богдан, мій 18-річний син, який завалив вступ до омріяного Політехнічного, зате успішно вступив у клуб “Мені потрібні гроші на те, не знаю на що”.

«Мам, ти ж знаєш, я не вступив туди, куди хотів. І щоб не втрачати час, я… е-е-е… почну стартап. Мені треба 5000 гривень на перший внесок за курси SMM, які, як ти розумієш, змінять моє життя. До вечора».

Звичайний я-контролер перейшла б у режим “читання моралі”: “А чого ти не вступив? А чому курси? А де гарантії? А може, тобі краще піти на завод? А 5000 гривень — це не жарти, синку!”

Але нова я позіхнула, перевернула сторінку свого детектива і, не відриваючи погляду від слів, кивнула.

«Значить, стартап. Цікаво. Богдане, ми ж дорослі люди. Гроші, синку, у мене лежать у банку. А стартап – це твоя відповідальність. Якщо ти вирішив змінити своє життя, ти сам знайдеш, як на це заробити. Я тобі повністю довіряю. Ігор СЕО, а ти SMM. Майже родинний бізнес. Удачі».

На обличчі сина відбилася ціла гама емоцій: від здивування до обурення. Він звик, що я або даю, або влаштовую проповідь. Але байдуже кивання? Це було щось нове.

«Ти не захворіла, мам?» — підозріло запитав він.

Я відклала книжку, вдихнула і видихнула. «Ні, мій золотий. Якраз одужала. Я дала тобі спокій. Тобі є 18. Твоя освіта – твій квест. Я більше не твій спонсор, а твій найбільший (хоч і мовчазний) фанат».

Він пішов, бурмочучи щось про, а я відчула, як напруга у моїх плечах, яку я носила останні двадцять років, трохи послабилася.

А тепер – Володимир, мій коханий чоловік. Моя стабільна «нестабільність». Чоловік-ідея, Чоловік-проєкт, який цього місяця знову став Чоловіком-безробітним.

Володя зайшов на кухню, наче хмара, що обіцяє дощ, і почав розмову з найскладніших аргументів: «Оксано, ти ж знаєш, ту фірму закрили. Криза, тиск, шеф — мрійник. Я вирішив, що мені потрібен перезапуск… Поїду на тиждень до свого друга в Карпати, подихати. Мені потрібен творчий спокій».

Ще вчора я б почала: “Який спокій, Володю? У нас одне фінансове крило – моє. А я? А діти? А що ти там будеш робити?»

Але сьогодні я була в іншій реальності. Я саме стояла біля плити. Я варила борщ. Не просто борщ, а СВІЙ борщ. Той, який ніхто з моїх домашніх не їв, бо Катя – веганка-початківець, Богдан – «на сушінні», а Володя – бо не такий , як у мами.

Борщ із м’ясом, із квасолею, із салом на часнику, такий, як варила моя бабуся – для себе.

Я повільно, з насолодою помішувала його дерев’яною ложкою, вдихаючи цей терпкий, домашній запах, і обернулася до Володі.

«Чудово. Карпати – це гарна ідея. Творчий спокій – це головне. Ти тиждень думаєш про себе, а я тут тиждень думаю про себе. Взаємовигідний обмін. Гроші на поїздку я тобі не дам, позичай у когось. Я знаю, ти знайдеш вихід».

Він застиг.

«Ти… ти впевнена? Ти мені навіть сумку не збиратимеш?»

«Звісно, ні, любий. Ти вже виріс з того віку, коли мама збирає тобі портфель у школу. Збери сам. А я поки собі борщику налию».

Коли вони втрьох (чоловік, який підозріло нишком збирався; Катя, яка пішла, але повернулася по «забутий» гаманець, і Богдан, який чекав, що я все-таки дам йому ті 5000) зібралися і синхронно запитали:

«Мам/Кохана, ти точно не захворіла? Ти якась надто… спокійна!»

Я поставила свою тарілку (виключно свою, чисту тарілку) в мийку. Обережно, без жодного зайвого руху. Помила лише свою тарілку.

Я усміхнулася, і ця усмішка була справжня. Вона йшла не від нервового перенапруження, а від глибокого, блаженного егоїзму.

«Ні, мої рідні, я не захворіла. Навпаки. Я дала вам спокій. І я дала спокій собі. Я була така, бо дуже за вас хвилювалася. Я намагалася контролювати ваше життя, щоб у ньому не було помилок. Мої хвилювання не привели ні до чого доброго, хіба що до моєї виснаженої нервової системи».

Я нахилилася до них трохи вперед, і мій голос був тихий, але твердий, наче камінь.

«Ви були невдоволені мною, бо я дихала вам у спину. А я була невдоволена вами, бо ви не відповідали моїм “ідеальним” очікуванням. Але тепер все буде по-іншому. Я більше не вказуватиму, як вам жити».

Я вказала рукою на двері: «Катя, живи своїм життям. Богдане, будуй свій бізнес. Володимире, шукай свій дзен у Карпатах. Я вас люблю. Але я вам довіряю… і, що найголовніше, я довіряю собі, що переживу будь-який ваш вибір».

Я закрила за ними двері. Тиша. В абсолютній тиші, яка настала вперше за двадцять років, я відчула себе 25-річною дівчиною, яка щойно звільнилася з нелюбої роботи.

Я більше не хвилювалася, чи зароблять вони грошей, чи одружаться вони з тими, ким треба, чи знайдуть вони роботу.

Це було їхнє життя. Моє життя нарешті почалося. І знаєте, мій борщ вийшов просто неперевершений. Це був найкращий борщ у моєму житті, бо він був зварений із спокоєм.