Мені п’ятдесят років і п’ять років я одружена з Роберто, здавалося, що вхопила я Бога за бороду, бо він і багатий і любить мене.
Познайомилися банально – я доглядала його тітоньку і та була дуже високої про мене думки, адже я не дозволяла собі нічого зайвого, завжди була терпляча і привітна, могла не лише виконувати те, що було моїми обов’язками, а й більше – робити сеньйорі укладку, гуляти з нею в місті, на пляжі… У нас були доволі дружні стосунки і сеньйора Софія знала про моє життя все – чоловік пішов до іншої, а я допомагаю дітям стати на ноги. Як і кожна українка. Таке у нас сильне материнське почуття, що маємо дітей забезпечувати до кінця.
І так Роберто заходив на каву, а далі й мене кликав гуляти і я погодилася, а що мені втрачати?
Рік він придивлявся до мене, а потім покликав заміж і я зрозуміла, що це серйозно, бо він не кликав ні жити разом, а все вирішив зробити офіційно. Я не знала, що він доволі забезпечений чоловік, бо має й ферму для овець, сироварню.
– Ти можеш не працювати, – казав мені він, – я тебе усім забезпечу.
Як я можу не працювати? Звичайно, що я все по дому робила, хоч у нас самих вже була помічниця, але мені то все було незвично. Давав він мені багато грошей, що я могла й по салонах ходити і магазинах, але ж де я до такого навчена?
Звичайно, що всі лишні гроші на купку і думала я над тим, що не знати, як мені тут все піде, тому вирішила я будувати в своєму селі хату замість старої. Діти у мене вже все мають, а от я на схилі літ матиму свій куток.
Думаю, що кожна на моєму місці так би вчинила.
За кілька років вже була у мене хата, мов та писанка – я дивилася на фото і на серці мені тепліло. Стосунки з чоловіком у мене теж були добрі, я й не думала, що отак знайду своє щастя.
А далі сталося незбагненне – блискавка поцілила просто в мою нову хату і там все згоріло. Я не могла стримати сліз і тут все розкрилося.
Я пояснила чоловікові, що витрачала гроші на свій куточок, на свою подушку безпеки, бо у нас жінка як про себе не подумає, то ніхто про неї не подумає.
– Я тобі довіряв, я тобі все своє віддав. А ти так зі мною? Якщо ти мені не довіряєш, то навіщо так жити? Йди тоді!
– Я довіряю, але я маю мати якийсь запас, – пояснювала я йому, – У нас так прийнято і якби ти собі знайшов іншу жінку, то куди б я подалася? А так у мене була б хата і я б вам не заважала і жила собі щасливо далі на своїй рідній землі.
Поки між нами нема порозуміння, але він і не робить якихось гучних кроків. Я певна, що вчинила правильно. Просто мені чомусь не пощастило, якби не та блискавка, то Роберто ні про що не дізнався б і хто його знає, може й зі мною приїздив би в Україну та полюбив наше село.
Я йому пояснюю, що я не брала його гроші, просто ті, що він мені давав, то я економила і насамперед на собі, бо мені не треба сотого плаття чи манікюру. Як я можу використати це все на те, що мені справді принесе радість і задоволення – свій будинок. Чому я маю всоте це пояснювати, а до нього не доходить? Як знайти вихід з цього непорозуміння, бо я не почуваюся винною!
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота