Онучка плаче вже не вперше, я спочатку подумала, що просто посварилася з тим Олексієм, але цей плач я розпізнаю з усіх, такий я вже чула від її матері – довгий і розпачливий…

Тоді моя донька мені не зізналася, що при надії, все ховала живіт, а я їй ще й дорікала, що буде так наминати – ніякий хлопець заміж не візьме. Де ж я знала, що ще в школі мені такий подарунок принесе? Навіть не встигла на випускний потрапити – поїхала в пологовий.

Що вже мені було робити? Тільки прийняти очевидне.

Її кавалер-однокласник, прийшов під пологовий зустрічати – високий, вуха світяться… Що за батько?
Ще якийсь час робили вигляд, що будуть разом жити, але його батьки швидко зметикували, що треба рятуватися втечею – продали все і місті і просто виїхали геть.

Ми залишилися втрьох: я, моя донька Христинка і онучка Меланія.

Важко нам прийшлося, але ж яка була Мелася гарна, прийду з роботи, ні рук, ні ніг не чую, а підійду до колисочки – де й сили беруться її на руки взяти та по хаті носити…

Донька якось і школу закінчила, і в училище вступила. Меланія ходила в садочок, я на роботу і Христя вже працювала – життя налагоджувалося.

А потім Христина прийшла зі звісткою, що вона виходить заміж, а Меланія залишиться зі мною жити.

– Мамо, я хочу почати все з початку, як усі. Влад знає, що у мене є донька, але не горить бажанням її виховувати. Вона вже велика, вже в другий клас піде, їй важко буде звикати до нової школи, нової квартири…

Отак онучка й залишилася в мене. Вона сумувала за матір’ю, але що було робити, коли ж Христя хоче бути щасливою.

Згодом Христина з чоловіком виїхали за кордон і ми залишилися самі.

– Це ще й краще, – казала мені Мелася, – Влад мене просто фізично дратує, а мама й так телефонує і гроші передає – що ще хотіти?

Може, через те моя онучка й так хотіла аби її хтось любив понад усе… Діти плутають одне з іншим, коли хочеться аби хтось був поруч з тобою, а це приймають за інше бажання…

Не знаю, не пояснила я їй цієї різниці от і вийшло, як у матері.

Сон не йшов, а Мелася все зітхала і зітхала…

– Не спиш, люба, – зайшла я в її кімнату.

– Ні…

– Давно знаєш, – спитала я її.

Вона на мить затаїла подих, а потім зізналася, що кілька тижнів.

– Нічого, Меласю, нічого. Тебе он виростила і на дитя у мене сил стане.

– Я не хочу плодити ще одну самотню людину в цьому світі, ба!

– А ти й не будеш, ти будеш любити і оберігати…

– Мама теж так думала і що?

– Мама тебе дуже любить. Але вона просто зробила в житті неправильний вибір і ми обоє знаємо, як він називається.

– Влад, – хором сказали ми і засміялися.

– А як же школа? Екзамени? Випускний?, – говорила далі онучка.

– Дитино, це так не важливо, повір. Ні колір того плаття, ні оцінки в табелі. Головне – залишатися гідною людиною і робити гідні вчинки. А тепер скажи мені про того кавалера – він на гідний вчинок спроможеться?

– Думаю, що так.

– Ну, що ж, давай спати, а то зранку буде новий день і треба тобі й до лікаря піти, щоб з дитям все було добре.

Я більше не чула схлипувань і вона заснула, а я до ранку не могла склепити очей. Все думала і думала що ж чекає ту дитинку? Чи Мелася не віддасть її знову мені чи матері, а сама побіжить за новим коханням всього її життя?

Фото Ярослава Романюка.