Місто вже щосили імітувало свято, у будинку навпроти вікна миготіли гірляндами — синіми, жовтими, червоними. Я дивилася на них крізь напівпрозору тюль і відчувала лише втому.

Я засмикнула штору. На холодильнику бурчав телевізор, заповнюючи порожнечу кухні зайвим шумом.

— Мам, зроби тихіше, — Артем з’явився на порозі, протираючи кулаками очі.

Син виглядав зовсім маленьким у своїй піжамі з динозаврами. Я присіла перед ним, поцілувала в маківку. Волосся пахло сном і трохи — манною кашею.

— Пробач, котику. Іди лягай, я зараз вимкну.

Він пішов, тупцяючи босими ногами по лінолеуму. Я лишилася біля раковини. На столі лежали два фантики від дешевих карамельок — Артем приніс із садочка. Треба було б нагримати, змусити прибрати, навчити порядку… Але сил не було.

Я зім’яла папірці й відкрила дверцята під мийкою.

Сміття вже не вміщалося у відро. Звідти тягнуло чимось кислим. Можна було б залишити до ранку, але я знала: якщо не винесу зараз, цей запах просочить усю кухню.

Я накинула куртку прямо на домашній светр, взула старі кросівки й вийшла в під’їзд. На першому поверсі під ногами хрустіло конфеті. З квартири сусідки Оксани чувся сміх. Двері якраз відчинилися, і звідти вийшов чоловік у червоному жупані з наклеєною бородою, а за ним — дівчина в блакитному. Вони швидко попрямували до виходу.

Оксана стояла на порозі, поправляючи яскраво-червону помаду. Побачивши мене з пакетом, вона хмикнула:

— Віко, привіт! Ти що, на ніч сміття? Кажуть, грошей не буде.

— Привіт. Грошей і так нема, тож прикмети не діють. Бачу, у вас гості?

— Та Олег мій Насті свято влаштував. Викликав Миколая. Слухай, а той актор нічогенький такий. Без обручки, я помітила.

— Через рукавиці побачила? — я не втрималася.

— Я таке відчуваю, — Оксана підморгнула. — Тобі б теж треба бути активнішою. Чоловіки не люблять тих, хто вічно зі сміттям і втомленим виглядом.

Я нічого не відповіла й вийшла на вулицю. Сніг падав рідкий і мокрий. Біля смітників стояв той самий «Миколай». Він уже зняв шапку й бороду, відкривши обличчя — звичайне, трохи втомлене, із власною акуратною борідкою.

— Ти додому? — запитала його помічниця, сідаючи в таксі.

— Так, — відповів він глибоким, спокійним голосом. — Їдь, я сам. Тримай костюм, занесеш завтра в контору.

Машина поїхала. Чоловік залишився стояти під ліхтарем, закурюючи. На вигляд йому було за тридцять. Я викинула пакет і пройшла повз, намагаючись не дивитися в його бік.

Вдома мити посуд не захотілося. Руки після другої зміни в супермаркеті ледь слухалися. Я сіла на диван і сама не помітила, як заснула.

Наступного дня в магазині було людно. Перед святами всі раптом згадали, що їм треба горошок і майонез. Я саме виставляла цукор на полиці, коли побачила Оксану. Вона пливла залом, а її новий Олег штовхав візок, повний ігристого й делікатесів.

— О, Віко, працюєш? — вона зупинилася поруч. — Слухай, а ти Артему когось замовляла на свято?

— Ні. Не до того зараз.

— Даремно. Дітям треба казка. Хочеш, дам номер того вчорашнього? Він мені передзвонював, номер лишився.

Вона швидко щось натиснула в телефоні. Мій мобільний у кишені дзижкнув.

— Дякую, Оксано. Мені треба працювати.

— Давай-давай.

Увечері адміністраторка магазину сухо повідомила, що премії не буде — через велику недостачу в бакалії, яку «розкидали» на всіх. Це була остання крапля.

— Я звільняюся, — сказала я, кидаючи робочий жилет на стіл.

— Прямо зараз? Перед святами? — здивувалася та.

— Прямо зараз.

Я вийшла на вулицю. Навколо було занадто багато вогнів, занадто багато фальшивої радості. «Свято ніхто не подарує, роби його сама», — почула я уривок чиєїсь розмови по телефону. І це прозвучало як команда.

Дістала телефон, знайшла номер, який скинула сусідка.

— Алло. Це Матвій? Мені потрібен Миколай. Для сина. Можете сьогодні на сьому?

— Вибачте, я не професійний актор, просто виручив друзів… — голос був той самий, спокійний.

— Будь ласка. Син дуже чекає. Я заплачу.

Він мовчав кілька секунд.

— Кажіть адресу.

Коли я повернулася додому, сусідка баба Марія, яка сиділа з Артемом, простягнула мені папірець.

— Ось, лист написав. Сказав, щоб я відправила, поки ти не бачиш.

Я розгорнула аркуш. «Святий Миколаю, мені не треба машинку. Я хочу, щоб мама не плакала на кухні. І щоб ми пішли на ковзанку з татом».

Я прикусила губу. Машинка — величезна, на управлінні — вже місяць лежала схована на балконі. Я відкладала на неї гроші пів року.

О сьомій пролунав дзвінок. Артем кинувся до дверей. На порозі стояв Матвій у своєму жупані.

— О-хо-хо! Чи є тут хтось, хто чекав на диво? — пробасив він.

Артем застиг від захвату. Поки він розповідав вірш, я непомітно витягла коробку з балкона й поставила біля ялинки.

Коли Матвій закінчив, він кивнув на подарунок.

— Оце так! Бачиш, Артеме, Миколай знає про твої мрії.

Я вийшла за ним у коридор. Простягнула гроші, але він відсторонив мою руку.

— Не треба. Зі святом.

Він натиснув на ручку дверей, але та видала дивний хрускіт. Двері не піддалися. Матвій смикнув сильніше — ніяк.

— Замок заклинило, — констатувала я, смикаючи ручку зі свого боку. — Він і раніше заїдав.

— Є інструменти? — він зняв шапку. Під нею виявилося втомлене, але зовсім не старе обличчя.

Артем притягнув свій іграшковий набір. Матвій посміхнувся.

— Цим не вийде.

Я принесла стару викрутку й плоскогубці. Матвій зняв жупан, лишившись у светрі, і сів на підлогу біля дверей. Минуло пів години, потім година.

— Слухайте, Матвію. Скоро ніч. У сусідки є ключі, але вона поїхала до дітей у передмістя, буде вранці. Може… може, ви просто повечеряєте з нами? У мене курка в духовці. Все одно ми нікуди не вийдемо.

Він подивився на двері, потім на нас.

— Добре. Бо я зранку нічого не їв.

Ми вечеряли на кухні. Телевізор на холодильнику показував «Один вдома». Артем засипав Матвія питаннями про оленів, а той серйозно відповідав, що олені зараз на технічному обслуговуванні.

— Ви справді інженер? — запитала я, помітивши, як вправно він крутив ту нещасну викрутку.

— Будівельник, — відповів він. — А Миколай — це так, підробіток на один вечір. Друг попросив, у нього донька захворіла.

Він пішов вранці, коли сусідка відімкнула нас зовні. Подякував за вечерю і пішов, забравши свій костюм у пакеті.

Я думала, на цьому все. Але через два дні він подзвонив.

— Віко? Я тут замок купив. Хороший, надійний. Можна зайти поміняти?

Він прийшов увечері. Поки він працював, Артем крутився поруч.

— Готово, — Матвій витер руки ганчіркою. — Тепер не застрягнете.

— Скільки я вам винна за замок?

— Ніскільки. Але Артем казав про ковзанку. У мене в суботу вихідний. Підемо?

Я подивилася на нього. У його очах не було того масного блиску, як у чоловіків Оксани. Тільки спокій.

— Підемо.

…Минуло майже дев’ять місяців. Початок жовтня видався теплим і золотим. Я йшла по тротуару, притримуючи сумку, яка здавалася важчою, ніж зазвичай. Живіт уже помітно округлився під плащем.

Біля під’їзду на лавці сиділа Оксана. Біля неї стояв черговий «Олег» чи «Ігор».

— О, Віко, привіт! — Оксана зміряла мене поглядом. — Ти що, дитину чекаєш?

— Так, — посміхнулася я.

З під’їзду вийшов Матвій. Він мовчки забрав у мене сумку й обняв за плечі.

— Йдемо, рідна. Нам час на УЗД.

Ми повільно пішли до машини. Старий замок на дверях під’їзду клацнув за нашими спинами, а в моїй руці була велика й тепла долоня Матвія. Диво таки сталося. А ви вірите в дива?