Ми – люди заможні, сина нашого в гарний університет запхали, мали надію, що він так само буде в правоохоронних органах, як і мій чоловік, а його батько. Все у нас було чудово до того моменту, коли на порозі не стала Аня і Сашко не повідомив, що вона скоро матиме його дитину. Я дивилася на цю дівчину і не знала, як я маю відреагувати, адже то наче з лісу прийшло, там крім краси нічого не було.
– Ти де її знайшов, – напосілася я на сина, – Ти не міг пристойну дівчину до хати привести? Вона з якого хутора?
І виявилося, що я була права, вона з якогось глухого села, поступила на вчительку, з батьків лише мама, яка її сама ростить, а сама в сільській раді прибиральницею працює. Самі розумієте, що такою невісткою не похвалишся, але ж не буду я її зі своїм онуком відпроваджувати з хати.
Розписалися вони і стала вона у нас жити та вчитися того, як люди живуть. Онук з’явився, справді в нашу родину, то вже я не мала сумнівів, що то наше.
Жила вона у нас так рік, але все їй не подобалося, що Сашко гуляє.
– А чого йому не гуляти?, – кажу я їй, – він тебе тільки через дитину й заміж взяв і заслуговує, щоб його любили.
– Але я його люблю, – каже вона.
– Зате він тебе ні, вже ні, – просвітила її я.
І отак ми жили ще десь пів року чи й більше, справили онукові рочок, було багато гостей, всі нас вітали і то не останні люди в місті, гарні подарунки подарували, то ми й не зауважили, що Ані не було серед гостей. Та я й рада була, а то ще ляпне щось та червоній.
Не було її і на наступний день. Ми кинулися її шукати, бо й не знали з якого вона села, то поки чоловік зв’язався з деканом її інституту, поки знайшли її справу, далі виявилося, що вона подала до суду і не захотіла вертатися до нас.
Така наївна… Наче ми б нашого онука їй отак просто віддали. Синові було все одно, але не мені, бо мій онук не має в селі хвости коровам крутити.
Коли вже було рішення суду, то я зрозуміла, що вона ні на аліменти не подала, ні місце перебування дитини не визначила, ні позбавила сина батьківських прав… Одним словом, зробила всі помилки на купу.
Ми дізналися, коли у неї сесія, тому приїхали в її хутір з поліцією, і Сашко, як батько, забрав дитину у бабусі.
Далі ми зробили все аби позбавити Аню материнських прав і суд вона просто прогавила, розумієте? Плакала вона місяць. Тьху.
А ще був приємний для сина бонус, бо він якраз пішов працювати в органи і як батько, що виховує сам дитину отримав квартиру позачергово. І я вважаю, що це доля нам дала таку компенсацію за наші витрати.
Аня дитину не бачить вже років чотири і син навіть не знає, як вона виглядає. Ми робимо для онука все і навіть більше, ніж могла б дати вона на своєму хуторі. Дитина має все, я особисто займаюся його вихованням і онук дуже здібний. Сашко віддав дитину нам одразу, а сам ще не женився і ми й не наполягаємо, хай натішиться життям.
Мораль я таку хочу донести до таких дівчат, які хочуть ввійти в пристойні родини таким чином: ви нічого не доб’єтеся, тому навіть не старайтеся, бо ми, матері і батьки, вас бачимо наскрізь. Ви вернетеся на свій хутір в кращому випадку. І подякуйте Богові та нам, що ми ваших дітей виростимо в добрі і дамо шанс жити краще, ніж ви. Якщо прочитаєш це, Анно, то знай, що з сином все чудово і тішся тим.
Історія основана на реальних подіях, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота