Поїзд запізнювався на двадцять хвилин. Я сиділа на верхній полиці, дивилася, як за вікном миготять посадки, і думала про те, що вдома вже точно зацвіли абрикоси. У Варшаві було ще прохолодно, а тут, на півдні, весна зазвичай приходить раптово, наче її хтось виштовхує в спину. Я працювала там три місяці без вихідних, збирала гроші на те, щоб нарешті довести до ладу нашу дачу. Вісімнадцять років ми з Вадимом туди їздили, і все якось руки не доходили — то дах підлатали, то паркан підправили, а справжнього господарства так і не завели.

Я не попереджала, що приїду раніше. Хотіла зробити сюрприз. Уявляла, як зайду, поставлю сумки з гостинцями, а Вадим вийде з кухні з чайником у руках, здивується, почне розпитувати про дорогу. Ми ж стільки всього планували на цю весну.

О шостій ранку місто ще спало. Таксі висадило мене біля під’їзду, в вікнах вже було світло, наша двірничка, тітка Дарка вже мела подвір’я.

Я піднялася на четвертий поверх, намагаючись не гриміти колесами валізи по сходах. Ключ у замку повернувся м’яко. У квартирі було тихо, тільки холодильник на кухні гудів трохи голосніше, ніж зазвичай.

Я роззулася, кинула куртку на пуф і вже хотіла йти в спальню, аж раптом на тумбочці в коридорі завібрував телефон Вадима. Він його забув там, чи просто лишив заряджатися. Екран спалахнув. «Світлана». Я завмерла. Хто така Світлана о шостій ранку?

Вадим вийшов із кімнати, заспаний, у старій футболці. Він мене не помітив, бо я стояла в тіні біля вішалки. Він схопив телефон, швидко провів пальцем по екрану і притулив до вуха. Голос у нього був зовсім не такий, як зі мною. Якийсь… підлесливий, чи що.

— Так, чую тебе. Прокинувся вже. Та ні, не приїде вона раніше, ти що. Там ще тиждень роботи мінімум, вона ж хоче всі гроші заробити в тих поляків. Слухай, я вже все продумав. Дачу виставимо на продаж, як тільки вона підпише папери. Я скажу, що гроші потрібні на термінову операцію мамі чи ще щось таке придумаю. Вона ж довірлива, підпише все, що дам. Потім гроші зніму, частину їй лишу на життя, а з основною сумою — до тебе. Ти ж дивилася той варіант квартири біля парку? От на неї і вистачить. Давай, цілую, пізніше наберу.

Він поклав телефон і пішов у ванну. Почувся звук води. Я стояла і відчувала, як у мене німіють кінчики пальців.

Вісімнадцять років…

Я не стала влаштовувати сцену. Просто розвернулася, підхопила валізу і так само тихо вийшла з квартири. Навіть двері не рипнули.

За дві години я вже сиділа в Оксани. Вона моя подруга ще з училища, ми з нею і в Крим їздили, і дітей разом хрестили.

Оксана поставила переді мною велику чашку чаю, поклала кілька печеньок і просто слухала.

— І що ти тепер робитимеш? — запитала вона, коли я закінчила розповідати. — Виженеш?

— Вигнати — це просто, — я похитала головою. — Я хочу аби він попрацював хоч раз на благо нашої родини.

— Попрацювати? — Оксана здивовано підняла брови. — Ти про що?

— Дивись. Весна на дворі. Город не ораний, дерева не білені, хата не фарбована. Він же думає, що скоро дачу продасть і гроші забере. От нехай і готує об’єкт до «продажу».

— Ти хочеш, щоб він тобі город засадив перед тим, як ти його виставиш? — Оксана засміялася. — Слухай, Юля, це геніально.

Я дістала телефон. Треба було діяти швидко, поки він не запідозрив, що я в місті.

— Оксан, позич мені свою стару сімку. І треба буде, щоб ти мені трохи підіграла. Зробимо вигляд, що ти — багата покупниця, яка шукає ділянку саме в нашому кооперативі.

Я набрала номер Вадима. Голос зробила втомлений, трохи захриплий.

— Алло, Вадиме? Слухай, я тут ще на тиждень-два затримаюся, підвернулася додаткова робота, не можу відмовитися.

— О, ну добре, звісно, — голос у нього був такий бадьорий, аж гидко стало. — Працюй, не поспішай. Як ти там?

— Та нормально. Слухай, я тут зі знайомою розговорилася, вона шукає собі дачу. Я їй про нашу розповіла, вона наче зацікавилася. Каже, якщо ділянка доглянута і все засаджено, то готова дати хорошу ціну, навіть вище ринку. Може, ти б поїхав туди, навів лад? Знаєш, дерева підрізати, город виорати, картоплю посадити… Вона жінка серйозна, хоче, щоб усе було по-господарськи. Якщо їй сподобається, ми її за місяць продамо.

Я чула, як він там на тому кінці дроту дихати перестав від радості.

— Звісно, Юль! Я завтра ж поїду. Все зроблю. Ти навіть не впізнаєш нашу дачу. А що за жінка?

— Та звати Вікторія, вона зі мною працює. Я дам їй твій номер, вона зателефонує, приїде подивитися через пару днів. Ти вже постарайся, Вадиме. Щоб ні травинки зайвої.

Наступного дня я вже була на дачі у сусідки, баби Наді. Вона жінка мовчазна, зайвого не спитає. Я сиділа в неї на веранді за фіранкою і спостерігала.

Вадим приїхав о дев’ятій ранку. Зазвичай він на дачі тільки шашлики смажив або в гамаку лежав, а тут — дивлюся, витягнув лопату, граблі, пилку. Почав з дерев. Обрізав сухостій, мазав садовим варом кожну гілочку. Я такого завзяття від нього за вісімнадцять років не бачила.

У середу приїхала Наталя, кума моєї подруги Оксани. Вона вдягла своє найкраще пальто, великі сонячні окуляри, взяла маленьку сумочку. Виглядала як справжня бізнес-леді. Я бачила через паркан, як Вадим бігав перед нею, показував межі ділянки, щось розповідав, розмахуючи руками.

Наталя зупинилася біля городу, де ще була гола земля.

— Ну, знаєте, — почула я її голос. — Земля — це добре. Але я хочу бачити, що вона родюча. Якщо ви тут усе засадите, як дружина казала — картопелька, морква, бурячок, щоб я бачила, де що росте, — то ми домовимося. І пофарбуйте веранду, будь ласка. Колір якийсь такий… сумний.

Вадим ледь не вклонився їй.

— Все буде, пані Вікторіє! У найкращому вигляді! До кінця тижня все буде рости і цвісти!

Наступні три дні він працював як заведений. Купив три мішки добірної картоплі, якісь саджанці, фарбу. Погода стояла сонячна, і він з самого ранку до пізнього вечора копав, садив, рівняв грядки під ниточку. Я навіть трохи здивувалася — виявляється, він усе вмів, просто йому не було для кого старатися. А тут же «Світлана» і «нова квартира» перед очима маячили.

У п’ятницю ввечері він закінчив фарбувати веранду. Вона тепер була яскраво-зелена, свіжа, аж очі різало. Город виглядав як картинка з журналу — кожна грядка обкладена цеглинкою, стежки посипані піском. Він сів на сходинку, витер лоба замурзаною рукою і відкрив пляшку мінералки. Виглядав він страшенно втомленим, але задоволеним.

Я подзвонила Оксані.

— Пора, — сказала коротко.

У суботу вранці я викликала таксі і поїхала на дачу. Вадим був там, мабуть, і ночував, щоб раптом нічого не пропустити. Коли він побачив, як я заходжу в хвіртку, то аж підскочив.

— Юля? Ти ж казала, що ще тиждень!

— Та закінчили раніше, — я спокійно пройшла повну ділянку. — Ого, як ти тут усе змінив. Не впізнати. Дерева підбілив, город засадив… Краса.

— Старався, — він випнув груди. — Вікторія має приїхати з хвилини на хвилину. Ми вже про ціну домовилися майже. Слухай, Юль, треба зараз до нотаріуса їхати, вона хоче завдаток дати.

— Хто? — перепитала я.

— Ну, покупниця твоя!

Тут у хвіртку зайшла Наталя. Цього разу вона була в джинсах і звичайній куртці, без окулярів. Вадим кинувся до неї.

— Вікторіє, доброго дня! Все готово, дивіться, грядки засіяні, веранда пофарбована, як ви і просили. Юля вже тут, можемо їхати оформлювати.

Наталя подивилася на мене, потім на нього, і раптом розсміялася.

— Вадиме, вибачте, але я нічого купувати не буду.

— Як це? Ми ж домовлялися! — він розгублено переводив погляд з Наталі на мене. — Ви ж казали…

— Це я казала, — втрутилася я. — І Наталя — це не Вікторія. Це моя тепер подруга і рятівниця.

Вадим застиг. Його обличчя почало повільно червоніти, а потім стало якимось сірим.

— Що це за жарти? Навіщо це все? Я тут тиждень спину гнув…

— Спину гнув? — я підійшла ближче. — А як ти хотів? Ти ж хотів дачу продати, щоб зі своєю Світланою в нову квартиру в’їхати? Я все чула в суботу вранці, Вадиме. Кожне слово. Про «довірливу Юлю», про маму, якій треба операція, про квартиру біля парку.

Він відкрив рота, хотів щось сказати, але тільки ковтнув повітря.

— Знаєш, — продовжила я, — я спочатку хотіла просто вигнати тебе. Але потім подумала — за вісімнадцять років ти мені стільки нервів зіпсував, стільки разів обіцяв на дачі лад навести… От я і вирішила, що ти маєш відпрацювати борг. За картоплю, за дерева, за веранду — дякую. Дійсно гарно вийшло.

— Юль, ну ти що… це ж просто розмова була… я не хотів… — почав він мимрити, але голос у нього дрижав.

— Збережи ці казки для Світлани. Я вже подала заяву на розлучення. Оскільки дача — це спадок від моїх батьків, ти на неї ніяких прав не маєш. Квартиру ми теж не ділитимемо, бо вона моїх батьків. Твої речі я зібрала, вони в Оксани в гаражі стоять. Можеш забирати.

Вадим дивився на свої руки, забруднені зеленою фарбою. Потім глянув на ідеально рівні грядки, які він так старанно готував для іншої жінки, а зрештою лишив мені.

— І що, навіть чаю не даси? — запитав він якось зовсім по-дитячому.

— Ні, Вадиме. Чаю не буде. Йди. Твоє сонечко тебе зачекалося.

Він повільно пішов до хвіртки. Біля самого виходу зупинився, озирнувся на хату, на дерева. Напевно, вперше за багато років він побачив, яку красу ми могли б тут мати разом, якби він не був таким дурнем. Але хвіртка зачинилася, і звук металевого засува був крапкою в цій історії.

Ми з Наталею сіли на ту саму зелену веранду. Повітря було теплим, пахло фарбою і свіжою землею.

— Слухай, Юль, — сказала Наталя, розливаючи чай з термоса. — А картоплі ти дійсно багато насадила. Сама ж не з’їси.

— Нічого, — відповіла я, дивлячись на город. — Роздам сусідам. Головне, що грядки рівні. Я завжди любила, коли все по поличках.

Над дачами сідало сонце. Це була перша весна, коли мені не треба було нікого переконувати, ні за ким прибирати і ні на кого сподіватися. Я просто сиділа і слухала, як десь у кущах починає співати якась маленька пташка, і це був найкращий звук за останні вісімнадцять років.