Ця історія почалася в той період життя, коли ти вже не шукаєш пригод, а сподіваєшся знайти спокійну гавань. Мені сорок один рік і я звикла розраховувати лише на власні сили. До свого віку я встигла багато: маю стабільну роботу, власну двокімнатну квартиру в хорошому спальному районі та автомобіль, який купила сама, без жодних позик чи розстрочок.

Я навчилася цінувати цей комфорт і ту свободу, яку він дає. Але водночас я ніколи не робила зі свого майна культу. На побачення я ходила скромно: звичайний одяг, жодних кричущих брендів, ключів від машини на стіл перед кавалером ніколи не клала. Мені було важливо, щоб чоловік бачив у мені особистість, а не суму моїх квадратних метрів чи марку двигуна під капотом.

З Максимом ми познайомилися на виставці сучасного живопису. Він стояв біля однієї з абстрактних полотен і так зосереджено вдивлявся в мазки фарби, що я мимоволі зупинилася поруч. Виглядав він як типовий представник інтелігенції: окуляри в тонкій металевій оправі, спокійний, дещо приглушений голос, виважені манери. Він представився інженером у великій проєктній фірмі.

Перші три наші зустрічі були майже ідеальними. Ми гуляли довгими алеями парку, заходили в маленькі кав’ярні, де пахло корицею та свіжою випічкою. Ми обговорювали книги, театр, філософські течії та сенс життя. Максим здавався людиною рідкісної душевної глибини. Він міг напам’ять прочитати вірш або годинами розмірковувати про те, як важливо в наш час зберігати внутрішню чистоту.

— Рито, з тобою так легко, — казав він, дивлячись мені в очі з якоюсь особливою теплотою. — Ти справжня. Сьогодні це така рідкість — зустріти жінку, яка не грає ролей, а просто живе.

Я вже почала думати, що мені нарешті пощастило. Жодних брудних натяків, жодного тиску чи незручних розмов про побут. Просто приємне людське спілкування, якого мені так бракувало. На четверте побачення Максим запросив мене до ресторану. Місце було не пафосним, але дуже затишним, із приглушеним світлом і тиха музика на фоні.

Ми замовили виптвку, легкі закуски, і розмова спочатку текла у звичному руслі. Але в якийсь момент я помітила, як Максим змінився. Він відклав виделку, поправив окуляри й подивився на мене інакше — холодним, оцінювальним поглядом, наче я була не жінкою на побаченні, а кресленням, яке треба перевірити на помилки.

— Рито, ми з тобою дорослі люди, — почав він спокійним, майже діловим тоном. — Часи зараз непрості, треба думати про майбутнє, планувати спільні кроки. Скажи, квартира твоя власна чи ти її орендуєш?

Питання прозвучало настільки буденно, що я навіть не одразу зреагувала на зміну теми.

— Своя, — відповіла я коротко.

Я помітила, як у Максима за склом окулярів на мить спалахнув якийсь дивний вогник. Він подався трохи вперед, ближче до мене.

— Своя? Це добре. А скільки кімнат, якщо не секрет?

— Дві, — я вже відчула легкий дискомфорт.

— Двокімнатна, значить… — він задумливо постукав пальцями по столу, ніби щось підраховував у голові.

— До чого ці питання про нерухомість саме зараз?

Він лише відмахнувся, мовляв, нічого особливого, просто розмова двох дорослих людей.

— Просто цікаво, наскільки міцно ти стоїш на ногах. Я от зараз живу з мамою. Після розлучення все залишив колишній дружині та дітям, вчинив, як належить чоловіку. Тепер у мене лише маленька кімната. Розумієш, у сорок вісім років жити з літньою людиною під одним дахом — це важко. Хочеться свого куточка, жіночої турботи, тепла, нормального домашнього затишку.

У цей момент мені все стало зрозуміло. Казка про “тонку душевну організацію” почала розсипатися на очах. Але Максим не зупинявся, він наче увійшов у азарт, проводячи повну інвентаризацію мого життя.

— А машина в тебе є? Я бачив, як ти минулого разу ключі в сумку ховала. Яка марка? Нова чи стара?

— Є машина, — відповіла я сухо. — Їй три роки.

— Чудово, — він задоволено всміхнувся і відкинувся на спинку стільця. — Значить, ти мобільна. Це дуже зручно. Можна на дачу їздити, у моєї мами під містом є невелика ділянка, але електричкою туди добиратися — ціла історія. Там дах треба підлатати, чоловічі руки потрібні, будматеріали возити нічим. Ось ми б з тобою могли все це налагодити…

Він продовжував розлого розмірковувати про те, як “ми” могли б облаштувати спільний побут. Судячи з його слів, він уже подумки перевіз свої речі в мою квартиру, а мамину розсаду — у багажник мого автомобіля. Від романтика, який цитував вірші, не залишилося й сліду. Переді мною сидів прагматик, який шукав не кохану жінку, а ресурс. Він питав про площу кухні, про те, чи є балкон і чи засклений він. Слухати це було вище моїх сил.

— Максиме, вибач, — я перебила його на півслові. — Мені треба терміново їхати.

— Ой, то давай я з тобою! — він підхопився з місця. —Заодно й квартиру подивлюся.

— Ні, — я жестом зупинила його спробу підійти ближче. — Я поїду сама. І квартиру ти мою не побачиш. Ніколи.

— Чому? — він щиро здивувався, його брови поповзли вгору. — Ми ж так добре сиділи. Що з тобою, Рито? Чому ти так різко змінила настрій?

— Ось що, Максиме, — я намагалася говорити максимально спокійно. — Я шукаю чоловіка для душі, для партнерства, а не квартиранта, який планує експлуатувати мій автомобіль і моє житло для вирішення своїх побутових проблем. Ти просто не пройшов мій внутрішній кастинг.

Я покликала офіціанта, швидко оплатила свій рахунок — це було для мене принципово, щоб не відчувати жодних зобов’язань — і майже вибігла з ресторану. Вже в машині я відчула, як мене трусить від обурення. Як можна було так помилитися в людині?

Я доїхала до свого будинку, припаркувалася і вже біля самого під’їзду зрозуміла, що в ресторані, на спинці крісла, залишився мій улюблений жакет. Вечір був прохолодний, а жакет коштував чимало, та й залишати там річ не хотілося. Довелося повертатися.

Коли я знову під’їхала до ресторану, то побачила Максима. Він виходив із закладу не поспішаючи. Він не виглядав засмученим чи ображеним. Він дістав із кишені брелок, натиснув кнопку, і неподалік блимнули фари величезного, розкішного позашляховика останньої моделі. Вартість цієї машини була такою, що на неї можна було б купити дві мої квартири. Він спокійно відчинив важкі дверцята, закинув сумку на пасажирське сидіння і вже збирався сідати.

Я стояла як укопана. Потім, не витримавши, просто підійшла до нього.

— Що це за вистава, Максиме? — спитала я, вказуючи на його авто. — У тебе така машина. Я впевнена, що й житло в тебе є. Навіщо було брехати про мамину кімнату й дах, який тече? Навіщо цей допит про мої статки?

Максим спокійно поклав руки на дах автомобіля і подивився на мене зверху вниз. Його погляд знову став тим самим — холодним і розсудливим.

— Так, у мене є де жити. Велика трикімнатна квартира з панорамними вікнами в самому центрі міста. Але я так само не хочу, щоб мене сприймали за те, що я маю. Я хотів побачити твою справжню реакцію.

— То ти просто грався зі мною?

— Я розказав тобі цю історію для того, щоб ти себе побачила з боку. Я знаю, що квартиру тобі допомогли купити батьки, це не таємниця. Машину ти справді заробила сама, і це багато для жінки, я це поважаю. Ти маєш роботу, ти незалежна, ти живеш для себе. Але я шукаю інше.

— Що саме ти шукаєш? — мій голос тремтів.

— Я шукаю жінку, яка захоче жити для сім’ї, — сказав він це дуже твердо. — Жінку, яка захоче піклуватися про дитину, про мою маму, про ті самі помідори на дачі, якщо це потрібно. Я ціную саме це — готовність служити близьким, створювати затишок не для себе однієї, а для нас. А твоя незалежність, Рито… вона не для шлюбу. Вона для самотнього життя в комфорті.

Він сів у машину, завів потужний двигун і, не озираючись, поїхав. Я залишилася стояти на тротуарі. Повітря стало ще холоднішим.

Я була абсолютно розгублена. У голові все переплуталося. Виходить, увесь цей спектакль був лише для того, щоб перевірити, наскільки я готова стати зручною? Чи справді він шукав партнерку, чи просто безкоштовну домробітницю, яка б прикривала його тил, поки він насолоджується своєю панорамною квартирою? Він говорив про сім’ю, але в його словах не було ні краплі поваги до моїх досягнень. Для нього моя самостійність була не перевагою, а недоліком, який заважає мені «правильно» піклуватися про нього.

Я сіла у своє авто. Тут усе було знайомим і моїм. Кожна дрібниця була куплена за мої гроші й за моїм смаком. Я відчула, як усередині закипає якась нова, холодна злість. Його слова про те, що незалежність не для шлюбу, звучали як вирок, але чий це вирок?

Я їхала додому, дивлячись на вогні нічного міста. Мені раптом стало зрозуміло, що Максим шукав не людину, а функцію.

Йому не потрібна була Рита з її думками, планами та амбіціями. Йому потрібна була жінка-додаток, яка б розчинила свою незалежність у його комфорті. І те, що він приховав своє багатство, лише підкреслювало його зневагу: він хотів переконатися, що я буду «служити» йому навіть тоді, коли вважатиму його бідним.

Я зайшла у свою квартиру, увімкнула світло. Тут було все моє, рідне.

Я подивилася на свої руки — якими я працювала, щоб усе це мати. І я зрозуміла: краще я буду пити каву на своїй кухні одна, ніж з людиною, яка вважає мою силу моїм головним недоліком.