Я дружу з Лілею вже більше двадцяти років. Ми з нею ще з технікуму — разом і сесії тягнули, і перші роботи, і перші невдалі побачення. Вона завжди була спокійна. Не з тих, хто кричить чи влаштовує сцени. Навіть коли їй було прикро, вона мовчала, стискала губи і казала:

— Та нічого, розберемось.

Коли її донька Марта виходила заміж, Ліля дуже хвилювалася, але виду не показувала. Весілля робили без надмірностей, але гарне: зал світлий, музика жива, столи повні. Я сиділа поруч із Лілею та її чоловіком Петром, і ще тоді помітила, що мати нареченого поводиться так, ніби вона тут головна.

Свекруху звали Галина Михайлівна. Жінка зі звичкою говорити так, щоб усі чули. Вона вставала з-за столу, брала мікрофон, поправляла зачіску і дивилася на гостей так, ніби кожен їй винен персонально.
Коли дійшло до подарунків, вона знову встала.

— Я, — сказала вона, — як мати, хочу подарувати своєму єдиному синові Олегові справжній подарунок.

У залі стихло.

Вона дістала з сумочки ключі, підняла їх угору і сказала:

— Квартира!

Усі зааплодували. Хтось вигукнув:

— Оце так!

— Оце подарунок!

Я подивилась на Лілю. Вона усміхалася, але якось напружено. Петро нахилився до неї і тихо сказав:

— Ну, бачиш. Ти дарма хвилювалися.

Вони зі свого боку подарували Марті й Олегові гроші. Суму чималу, але, звісно, не рівню квартирі. І ніхто тоді про це не думав — не той день.

Після весілля молоді жили у Лілі з Петром. Квартира простора, місця вистачало. Марта не скаржилася, Олег був тихий, чемний. Допомагав, сміття виносив, ремонти дрібні робив. Жили спокійно.

Вони планували поїхати відпочити, а потім — зайнятися квартирним питанням. Так Ліля мені і казала, коли ми зустрілися на каву:

— Повернуться з подорожі, продадуть ту квартиру, ми докладемо гроші й куплять щось своє. Нехай самі живуть, тим більше, що є можливість.

Я кивала. Все логічно.

Повернулися вони щасливі, засмаглі. І тут усе почалося.

Ліля зателефонувала мені пізно ввечері.

— Ти не зайдеш завтра? — спитала.

— А що сталося?

— Та… поговорити треба.

Я прийшла. Ліля сиділа на кухні, крутила в руках чашку.

— Виявляється, — сказала вона, — та квартира… не Олегова.

— Як це? — я не одразу зрозуміла.

— А так. Документи на Галині Михайлівні. Вона нічого не переоформляла і не збирається.

Я мовчала кілька секунд.

— А ключі? Усі ж чули на весіллі.

— Ключі — то ключі, — знизала плечима Ліля. — А папери — інше.

Виявляється, Марта пішла до свекрухи сама.

— Галино Михайлівно, — сказала вона, — ви ж подарували Олегові квартиру. А що з документами?

— Доню, — відповіла та, — ти ж розумієш, там бабуся жила. Все старе. Спершу треба ремонт зробити. А там побачимо.

— А хто власник зараз?

— Я, — без жодного сорому сказала свекруха. — А що?

Коли Марта це переповідала, у неї тремтів голос.

— Вона ще й гроші на ремонт просить. Каже, що ми ж добре зібрали на весіллі.

Я тоді не витримала.

— А ти що?

— Нічого, — сказала Ліля. — Вона їй не дала нічого. Я ж до тих грошей не лізу.

Потім була «сімейна розмова» в кафе. Ліля мені все розповіла слово в слово.

— Я нічого продавати не буду, — сказала Галина Михайлівна. — Я спеціально не оформлювала квартиру на сина. Бо знаю: продасте. А так — вона залишиться в родині.

— У чиїй? — спитав Петро.

— У моїй, — відповіла вона. — Але гроші від оренди я, хай буде, вам даватиму. Після ремонту.

— А ремонт за чий рахунок? — тихо спитала Марта.

— За ваш, — навіть не замислилася свекруха. — А як інакше?

Ліля тоді втрутилася вперше:

— Вкладатися в чуже майно моя дочка не буде.

Галина Михайлівна підвелася, нависла над столом.

— Чуже? Це для сина! І для неї, якщо вона не збирається його кидати. Знаємо таких.

Свекруха демонстративно зникла. Квартиру здала. Грошей ніхто не бачив.

І ось це все розказує мені Ліля, а я не можу втриматися.

– Чого ж ти доньку до неї послала, а не сама пішла? треба таку одразу на місце ставити.

– І що далі? ми посваримося, діти між собою посваряться. А так Олег їздить до матері, допомагає, не переказує їй, що я про неї думаю, а я доньці на його матір не капаю. Ми окремо, дорослі, і вони хай будуть окремо. Та я ще з весілля бачила, що не буде толку з цією жінкою. Вона за кожну копійку торгувалася, чи вона більше не заплатила за нас. А за козацький стіл взагалі з конвертів взяла спільних. Сказала, що все витратила і більше не має.

Я нічого не сказала. Думала, що діти розбіжаться, але ні, живуть. У них донечка, всі її няньчать і тішаться. Навіть, Галина Михайлівна приїхала кілька разів. Подивилася, сказала:

— Вся в матір.
Ліля мені це переказувала, а я знову за своє:

– Ти чого її га місце не поставиш?

— А далі що? — спитала Ліля. — Ми втрутимося. Почнемо доводити. І що? Вони перестануть бути родиною. Олег стане між матір’ю і дружиною. Дитина — між бабусями. Хіба це вихід?

Я замовкла.

Вони й далі живуть разом. У батьків Марти. Свекруха здає квартиру. Гроші залишаються в неї. Марта мовчить. Ліля мовчить. Петро мовчить.

А я дивлюся на це і думаю: а що далі?

Де тут межа терпінню?

І чи справді мовчання — це спокій, а не відкладений вулкан?