Зараз де самотнього чоловіка знайти самотній жінці? В бари я не ходжу – нема коштів, в бібліотеки чоловіки не йдуть. В автобусі?

А так собі подумала, що й зароблю грошей і якщо пощастить, то й долю. Коли мені зателефонував крайній клієнт, то я подумала, що от воно щастя – долю знайшла, але не думала я, що мені ця ситуація аж так відгукнеться.

Мене найчастіше наймають аби прибрати перед приходом власниці квартири чи дівчини, чи мами. Деякі, дуже «заможні» просять приготувати їжі на кілька днів, навіть, були такі, які хотіли аби я зіграла роль жінки і вимагала віддати всі гроші в сімейний бюджет.

Але ніхто з них мені не приглянувся, бо я вже наче маю професійне око, хто справді має фінанси на створення родини ( так-так, бо родина передбачає дуже багато фінансів і не треба думати, що жінка все буде робити безкоштовно), а хто хоче скористатися за двісті гривень за годину.

Я птаха вже стріляна, виховую доньку від першого шлюбу і живу з мамою, у мами пенсія, у мене мізерна зарплата, а в доньки вже юнацький вік з його максималізмом.

Тому я не так вже й хотіла знайти собі чоловіка, який би зміг забезпечити родину, як заробити самій, бо так на голову легше.

І ось мені телефонує чоловік і просить зіграти роль дружини перед його матір’ю. Перепитав скільки мені років, як я виглядаю. Я й кажу, що сорок три, наче непогано, а він сказав, що добре і приїде по мене.

Я не стала аж щось на собі творити, одяглася скромно, трішечки туші і губної помади та пішла на зустріч.

Чоловік був симпатичним і звичайно, моє серце тьохнуло, але я старалася не подати виду.

– Я працюю за кордоном, вже роки забезпечую матір, у неї діабет і немає ніг. Ми її віддали в хоспіс і вона там вже шість років живе. А тепер брат зателефонував, що вона вже геть не при собі і, якщо я надумаю попрощатися, то зараз найкращий час.

– Ви правильно вчинили, – кажу йому, – краще з живою попрощатися і такою її пам’ятати, ніж пізніше.

– Я матері казав, що у мене все добре, дружина є і скоро ми чекатимемо на дитину, вона за мене дуже рада. тому добре. Що ви повненька, мама нічого не запідозрить.

Ну, такий собі комплімент, але раз людина платить гроші, то хай так і буде.

Ми зайшли в приміщення доволі непривітне, а чого йому бути привітним, якщо так подумати. Люди навколо скоріше мовчали і згадували кращі часи та чекали.

Ми зайшли до палати з мамою Василя і він її покликав:

– Мамо, я приїхав до тебе. Впізнаєш мене?

Я глянула на ліжко і там була маленька жінка, коротко пострижена і зовсім бліда.

– Степане?, – подивилася жінка просто на Василя, – Ти залишив Василькові пів банана? Я вас порівну поділила більше не маю. сама б хотіла з’їсти та вам все віддаю, тому навіть не проси – нема!

Василь затрясся і продовжував переконувати матір, що то він, Василь, він не хоче банан, він його взагалі не любить і ось я, його дружина.

Мати вперто говорила, що хоче бананів, що все дітям та дітям, а собі не було коли й скуштувати. Василь вийшов звідти через хвилин десять, поговорив з персоналом і заплатив мені. А мені так було на душі, адже моя мама також все мені віддавала, вона банани просто обожнює і брала завжди такі з чорною шкірою вже, бо були найдешевші.

Я вийшла з закладу і зайшла в крамницю та купила бананів і принесла до палати, взяла ложку і почала її годувати і бачила, як вона блаженно закочує очі…

А потім поїхала додому, купила банановий торт і самі банани та оголосила свято.

– Яке свято?, – округлила очі мама.

– Свято нас, мам і майбутніх мам, – зиркнула я на доньку, – щоб ми не забували про себе!

Думаю, що важливо не забувати за себе і байдуже чи є в тебе чоловік чи нема, а ви як думаєте?

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота