Я сподівалася, що чоловік поведеться, як гідна людина, адже він чудово знав, як він поводив себе в цьому шлюбі, скільки він разів просив вибачення та казав, що ніколи більше так не вчинить, а потім знову так робив? Але він залишив мене без копійки.

– Я ж тобі все прощала стільки років, де я буду жити?, – питала я в Руслана.

– То не моя проблема. Я тобі казав аби ти нікуди не рипалася, а ти мене не послухала, тому матимеш те, на що заслужила.

– Але ти казав, що я для тебе безцінна і саме тому я тобі прощала всі ці роки.

– В тебе є вибір – або й далі на все закривати очі, або самій на себе заробляти.

Я не могла повірити, що це зі мною відбувається. Руслан їздив за кордон і непогано заробляв. Ми вибудували хату на землі його матері, виростили двох дітей, все у нас було б добре, якби чоловік хоч трохи крився зі своїми захопленнями. Але це було не про нього.

Він вважав, що я маю приймати його, бо я дружина, а все інше не важливо. Але чим далі йшов час, тим нахабнішими ставали ті жінки, вони приїжджали до нас додому і казали, що мають дітей від Руслана.

Я постійно була на нервах і бігала по оглядах. Як одна мені професорка сказала:

– Пані, а скільки у вас життів?

– Що?

– Я кажу, ви думаєте. що у вас десять життів і тут ви трохи почекаєте. А далі вже почнете правильно жити? Ваша ситуація не унікальна і вихід так само не унікальний – лишати все, що викликає у вас тривогу позаду себе.

Вона ще щось казала, але я так собі запам’ятала, що я справді вже маю сорок сім років, як від нервів зляжу, то хто мене догляне? Дітям я не хочу руки зв’язувати, чоловік не буде, батьки мої так само не зможуть. Виходить, що я є лише у себе.

Я сподівалася, що матиму частку в майні, але виявилося, що все лише Руслана.

Як він тішився, коли мені про це сказали, а я в батьків лежала пластом на ліжку, не могла повірити, що життя мене не винагородить.

Але далі сталося щось таке, що я навіть пояснити не можу. Руслан вже пустився берега остаточно і десь їхав та не доїхав.

Прийшлося зайнятися мені всім тим, бо батьки його вже старші люди, діти приїхали і все ми зробили, як годиться. А далі голова сільради й каже, що треба прослідкувати за тим аби майно зараз поділити, бо заповіту нема.

Я вже не знала, як дітей просити аби мені хоч трохи виділили грошей на моє утримання, як тут новина – а я, виявляється, все ще дружина!

– Ще не пройшло місяця після розлучення і ви ще вважаєтеся дружиною, – так мені пояснили.

Я успадкувала половину всього і далі живу в тій хаті, яку ми будували. Свекри мене попросили аби я їх доглядала, бо нема більше на кого надії.

Ось так життя повернулося, що я повноправна газдиня є і була.

Коли приходжу до чоловіка, то все йому це нагадую.

– Щось ти хмурий, Руслане, а за життя так веселився, – починаю я розмову і так йому душу виливаю, що мені стає дуже легко і я більше не ходжу по оглядах, бо маю чистий спокій.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота