Не дуже вже мені те «заміж» і хотілося. Особливо, як наслухаєшся про свекрух, що розказували, як заміжні подруги, так і розлучені, завдяки тим самим свекрухам.

– Добре тобі, – казали і заміжні, і розлучені, – квартира своя, ніхто голови не морочить, то й сиди собі.

І так я до тридцяти п’яти й досиділася. Були спроби і неодноразові знайти кохання, але ж де його знайдеш, коли робота, на вихідні кули сама піду, та й не хочеться вже, в інтернеті теж знайомитися не хотілося, а сайти знайомств – то не моє.

– Відпустки я проводила в бюджетних пансіонатах, де компанію мені складали хіба що літні пари або такі ж самотні жінки.

А потім з’явився Віктор. Він допоміг мені з важкою сумкою на вокзалі, і якось так само собою вийшло, що ми розговорилися. Він був спокійним, надійним і, що мене вразило найбільше, жодного разу не одруженим.

– Наталю, ти наче в лотерею виграла, – сміялася моя подруга Ірина. – Але ти на матір його подивися. Такі чоловіки просто так “вільними” не бувають.

Я тільки відмахувалася. Мені здавалося, що я спокійна і добра жінка, і зможу побудувати стосунки з ким завгодно. Проте Клавдія Петрівна швидко збила з мене пиху. Вона раніше керувала великим складом і звичку тримати все під контролем не втратила навіть на пенсії. На першій зустрічі вона влаштувала мені допит. Де працюю, скільки отримую, хто мої батьки. Я почувалася як на іспиті. Віктор потім вибачався, казав, що вона просто хвилюється. Я вирішила бути мудрою: у мене є своя квартира, жити будемо там.

Весілля було скромним. Клавдія Петрівна весь вечір сиділа з кам’яним обличчям. А коли ми повернулися з короткого відпочинку, Віктору зателефонувала мати.

— Синку, мені зовсім зле. Серце тисне. Зайди хоч на хвилину.

Він побіг до неї одразу. Повернувся пізно ввечері, розгублений.

– Наталю, там усе погано. Вона каже, що тиждень сама була, продукти закінчилися. Просить, щоб ми переїхали до неї хоча б на якийсь час.

Я погодилася. Наступного дня ми вже були в неї. Клавдія Петрівна зустріла нас у старому халаті, спираючись на палицю.

– Дякую, що не кинули стару, – прошепотіла вона.

Я одразу взялася до справи. Квартира була занедбана. Після роботи я бігла в магазин, тягла сумки, а потім до ночі мила, чистила й куховарила. Клавдія Петрівна сиділа в кріслі й тихим голосом давала вказівки.

– Наталю, там під диваном пропустила. І суп сьогодні трохи пересолений.

А я тільки раділа. Мені здавалося, що я нарешті знайшла справжню родину.

– Вікторе, подивися, яка вона терпляча, – шепотіла я чоловікові на кухні. – Інша б уже сварилася, що я не так пил витерла, а вона так лагідно підказує. Мені так пощастило з нею. Вона така беззахисна, така мила в цьому своєму халаті. Я готова все для неї зробити, аби вона тільки одужала.

Я справді вірила, що Клавдія Петрівна – це подарунок долі. Я купувала їй найкращі фрукти, вишукувала рецепти легких дієтичних страв, бігала в аптеку за кожним її “ой, закололо”. Я літала по квартирі з ганчіркою, щаслива від того, що можу бути корисною. Коли вона просила принести їй чаю в ліжко, я робила це з усмішкою, думаючи: “Яка ж вона чудесна жінка, навіть коли хворіє, намагається бути ввічливою”.

– Іро, ти помилялася, – казала я подрузі по телефону, поки Клавдія Петрівна “дрімала” у себе. – Вона золота людина. Така вдячна, така тиха. Я почуваюся потрібною. Це ж таке щастя – мати таку свекруху.

Я не помічала, як мої руки стали сухими від мийних засобів, як я почала засинати на ходу від утоми. Я бачила лише її втомлені очі й чула слабкий голос. Мені здавалося, що ми стаємо найкращими подругами.

Минуло два тижні. У неділю ми з Віктором поїхали до моєї квартири – забрати дещо з речей. Повертатися планували в понеділок зранку, але я вирішила зробити сюрприз.

– Давай повернемося сьогодні ввечері, – запропонувала я чоловікові. – Щось мені на душі не спокійно, може, її знову серце прихопило?

Чоловік погодився і йому передалося моє переживання, тому двері ми відкрили тихо аби не будити маму. Проте, з вітальні долинав гучний сміх і бадьорий голос Клавдії Петрівни.

– Кажу тобі, Людо, все за планом! – вона майже вигукувала це в слухавку. – Наталька ця бігає переді мною, як ошпарена. Підлоги блищать, холодильник забитий за її гроші. А Віктор? Віктор думає, що я при смерті. Я тепер як королева: серіали дивлюся, каву п’ю, а ця наївна невістка все робить і ще й дякує, що я їй вказую, де прибрати. Ідеальна невістка!

Ми завмерли. Я обережно зазирнула в кімнату. Клавдія Петрівна сиділа в кріслі в новому шовковому халаті, палиця валялася десь під столом. Перед нею – напої, дорогий сир і цукерки. Рум’янець на щоках, жодного натяку на хворобу.

Вона з апетитом жувала цукерку, яку я вранці поклала їй “для настрою”.

Усю мою радість ніби вимкнули одним рухом вимикача. Те почуття “чудесної родини” розсипалося на дрібні гострі друзки.

– Гарна вистава, Клавдіє Петрівно, – сказала я, заходячи в кімнату.

Вона ледь не вдавилася. Телефон випав з рук. Вона миттєво спробувала зігнутися і почала хапати ротом повітря.

– Ой, діти… мені так зле стало, я вирішила трохи відпочити… – почала вона затинатися.

– Годі, мамо, – Віктор зробив крок уперед. – Ми все чули. Про “наївну Натальку” теж.

Він дивився на неї з такою гіркотою, що Клавдія Петрівна замовкла.

– Значить, я зручно бігаю? – запитала я, відчуваючи, як тремтять руки. – І всі команди виконую? І ви цим перед людьми хвалитеся?

– Ви мене не так зрозуміли… – вона вже не знала, куди подіти очі. – Мені ж просто самотньо.

Я пішла в нашу кімнату й почала збирати сумку. Я згадувала, як щиро бажала їй здоров’я, і мені ставало боляче від власної наївності.

– Вікторе, я їду додому. Ти зі мною?

Він кивнув. Клавдія Петрівна бігала за нами по коридору, вже забувши про палицю.

– Куди ви? Ви приїдете завтра? – кричала вона нам услід.

Ми вийшли з під’їзду мовчки. Свіже повітря остудило мої палаючі щоки.

– Вибач мені за матір, – тихо сказав Віктор.

– Головне, що ми це побачили зараз, – відповіла я.

Тепер ми живемо окремо. Віктор заїжджає до неї двічі на тиждень. Я їжджу рідко. Клавдія Петрівна раптом стала дуже ввічливою. Тепер вона знає: театр зачинився. Але в мене питання – навіщо було починати ці вистави, адже я до неї ставилася з усією душею? Як ви гадаєте?