Надя стояла біля вікна й спостерігала, як важкі краплі дощу б’ють по підвіконню. На кухні закипав чайник, видаючи монотонний свист. У дитячій кімнаті було тихо — мала Поліна малювала, розклавши олівці прямо на килимі.

— Мам, а чому ти не вмикаєш світло? — голос доньки пролунав несподівано чітко.

— Просто дивлюся на дощ, Полю. Йди вмивайся, скоро будемо вечеряти.

Надя згадала фотографію, яку вранці випадково зачепила в шухляді. Старий знімок: випускний, усміхнений хлопець у не надто вдалому піджаку. Валерій. Тоді він здавався центром світу.

Дзвінок у двері розрізав тишу квартири. Надя здригнулася. Вона нікого не чекала. Мати мала повернутися з дачі тільки завтра.

На порозі стояв Валерій. Він змінився: дорожче пальто, втомлений погляд, на лобі з’явилися перші зморшки. В руках тримав велику коробку з бантом і букет троянд, які вже встигли трохи підв’янути під дощем.

— Привіт, Надю, — сказав він тихо, не чекаючи запрошення. — Можна ввійти?

Вона відступила, пропускаючи його в коридор. З дитячої визирнула Поліна. Вона дивилася на незнайомця з цікавістю, притискаючи до себе зайця.

— Це хто? — запитала дівчинка.

— Це… старий знайомий, — швидко відповіла Надя, відчуваючи, як пересохло в горлі. — Полю, йди в кімнату, ми поговоримо.

Вони сіли на кухні. Валерій поставив коробку на край столу.

— Я довго думав, Надю. Все не так, як я планував. З дружиною все розвалюється. Вона не розуміє мене, вічні претензії, крики. Я просто існую, а не живу.

— Чому ти прийшов зараз? — Надя дивилася в чашку з недопитим чаєм.

— Я бачив вас тиждень тому в парку. Здалеку. Поліна… вона ж копія мене в дитинстві. Ти чому не сказала?

— Ти не брав слухавку тоді, шість років тому. А потім змінив номер.

Валерій накрив її руку своєю. Надя не забрала її, але й не відповіла на жест.

— Я помилився. Жахливо помилився. Зараз я готовий усе змінити. Я покину сім’ю, оформлю розлучення. Нам треба бути разом. Я допоможу з грошима, з садочком, з усім. Тільки скажи «так».

Вона мовчала. У голові пульсувало інше ім’я — Давид. Давид був другом Валерія, вони познайомилися випадково рік тому. Він був іншим. Стриманим, надійним, але зараз він був у тривалому відрядженні за кордоном. Вони листувалися щовечора, і Надя ловила себе на думці, що чекає на його повідомлення більше, ніж на щонедільний дзвінок матері. Але

Давид мовчав уже три дні.

— Мені треба подумати, Валерію, — прошепотіла вона.

— Не думай надто довго. Життя минає.

Він вийшов у вітальню до Поліни. Надя затрималася на кухні, витираючи стіл. Раптом вона почула різкий голос Валерія.

— Ти що робиш? Це дорога лялька, її не можна так кидати на підлогу!

Надя швидко зайшла в кімнату. Поліна стояла біля вікна, опустивши голову. Нова лялька лежала біля її ніг — дівчинка просто хотіла подивитися, чи закриваються у неї очі, і поклала її горизонтально.

— Валерію, заспокойся, — сказала Надя.

— Я старався, вибирав, а вона навіть «дякую» не сказала нормально. Виховувати треба дитину, Надю. Повага до подарунків — це основа.

— Тобі краще піти, — голос Наді став холодним.

— Що? Я ж як краще хотів.

— Йди. Прямо зараз.

Коли двері за ним зачинилися, Надя відчула полегшення, яке швидко змінилося тривогою. Вона схопила телефон. Від Давида жодного повідомлення. Вона набрала його номер. Поза зоною. Ще раз. Те саме.

Минув тиждень. Валерій більше не з’являвся, але Давид продовжував ігнорувати дзвінки. Надя не витримала.

Дізнавшись від знайомих, що він повернувся в місто, вона поїхала до нього в офіс.

Давид сидів за робочим столом, переглядаючи документи. Коли Надя увійшла, він навіть не підвівся.

— Навіщо ти прийшла? — запитав він без емоцій.

— Ти не відповідаєш. Я хвилювалася. Що сталося?

Давид мовчки повернув до неї свій телефон. На екрані було відкрите листування. Повідомлення від Валерія.

«Друже, дякую за пораду. Ми з Надею вирішили спробувати знову. Я живу на дві родини, але вона все знає і згодна. Вона мене прийняла, дитина нарешті з батьком. Не турбуй її більше».

Там же були прикріплені фотографії: Валерій на кухні у Наді, коробка з лялькою на їхньому столі, Валерій біля під’їзду.

— Як я могла так помилитися вдруге… — промовила Надя, відчуваючи, як земля тікає з-під ніг. — Давиде, це брехня. Він прийшов один раз, я його вигнала. Він маніпулює тобою.

— На знімках твоя кухня, Надю. Твій будинок. Він сказав, що ви разом уже місяць. Я не хочу бути третім у цій схемі.

— Подивися мені в очі. Ти справді віриш йому, а не мені? Після всього, що ми обговорювали?

— Я вірю фактам. Іди, будь ласка. У мене зустріч.

Надя вийшла на вулицю. Весна в місті була вологою і сірою. Вона йшла пішки кілька кварталів, не помічаючи машин.

Вдома її чекала мати.

— Мам, він повірив Валерію, — сказала Надя, сідаючи на пуф у коридорі.

— Люди вірять у те, що їм легше прийняти, — спокійно відповіла мати, виходячи з кухні. — Але правда завжди знаходить вихід. Ти головне не ховайся.

Минуло два тижні. Надя намагалася зосередитися на роботі, але думки постійно поверталися до тієї розмови в офісі.

Одного вечора, коли вона забирала Поліну з гуртка малювання, до них підійшов Давид.

— Надіє, зачекай. Я сам бачив, як Валерій хизувався в барі, що «розвів» нас обох. Він там сміявся, що вигадав історію про «дві родини», аби я відійшов убік.

— Поліно, побігай там біля фонтану, — сказала вона доньці.

Давид підняв голову. Його обличчя виглядало виснаженим.

— Я був ідіотом, — сказав він першим.

— Ти був занадто гордим, щоб просто запитати мене, — відповіла Надя.

Давид встав і підійшов ближче.

— Мені потрібно було побороти власний страх, що я тобі не потрібен так, як він.

Він простягнув руку, але зупинився, чекаючи на її реакцію. Надя мовчала довгу хвилину. Дощ знову почав накрапати, дрібний і ледь відчутний.

— Наступного разу просто питай мене, — сказала вона і зробила крок назустріч.

Поліна пробігла повз них, бризкаючи водою з калюжі. Давид підхопив дівчинку на руки, щоб вона не впала. Поліна засміялася і вхопила його за ґудзик піджака.

— Ходімо додому, — тихо сказала Надя.