Може, хтось би інший зрозумів все з першого разу, але, як то зараз кажуть, доля мені ще раз і ще раз показувала, хто є мої близькі, а я й далі казала:

– Я очам не вірю, вони не могли так вчинити.

Все почалося з того, що я вийшла заміж за Олексія і ми першу пору жили в його мами, щоб назбирати на власну квартиру. Зі свекрухою були стосунки напружені, бо вартувало мені на чоловіка підвищити голос, як вона прибігала, мов той коршун захищати сина.

– В хату копійки не принесе, а дивився, які вимоги.

І це стосувалося всього, чи то я захотіла інші макарони, чи не хочу таку рибу. Свекруха була по-своєму права, адже моя зарплата була невелика, та й в Олексія також не дуже велика зарплата, але вона рахувала, що перевага на боці сина, бо я на їхній території.

Ми прожили так три роки, коли вона й каже:

– Та що вже будете кудись переїжджати, бачите, що ціни ростуть, ви зі своїми зарплатами ніколи не назбираєте на своє житло. Так, що лишайте цю затію і краще подумайте про дітей.

І ми справді подумали, що вона має рацію.

Стали думати про дітей, але нічого не виходило. Так минув рік і свекруха почала на мене косо дивитися.

Тоді я вирішила пройти всі обстеження і принесла папір, що я здорова жінка.

– Що ти мені тим папірцем під ніс тицяєш?, – обурився Олексій, – Я здоровий чоловік, це ти напевно гуляла і щось робила, а ці папірчики купила.

– Так, так, – підтвердила свекруха. – мій син здоровий. Це з тобою щось не так.

Я не знала, що й сказати, я такого не чекала. Думала, що Олексій піде обстежиться і тоді все стане ясно, що нам робити далі.

Мені не було з ким порадитися, бо мій світ стулився до чоловіка і свекрухи, мати моя не звертала ні на кого уваги і я не хотіла й згадувати про неї. Єдина рідна людина, то була моя тітка, в якої я жила, поки вчилася в місті. І ось до неї я прийшла за порадою.

– Не знаю, що й сказати – каже вона мені, – тут лиш час покаже, що тобі робити, може, чоловік погодиться піти на огляд.

І я з такою вірою прийшла додому, але далі почалися зміни в свекрусі, вона почала до мене чіплятися за кожну дрібницю, бурмотіти під ніс одне і теж, що я винна, а перекладаю все на її ідеального сина.

Я пробувала говорити з Олексієм, але в такі часи чула, як свекруха підслуховує під дверима.

Минув ще рік, відношення до мене змінилося і в чоловіка, і в свекрухи, з моєю думкою не рахувалися і взагалі я мала мовчати, бо вони краще знають.

Я сто разів пробувала поговорити з чоловіком поза домом, але він казав, щоб я не витрачала його гроші на кафе, краще в мами щось смачне поїсти.

Я знову прийшла до тітки і та знову не знала, що мені радити.

– Як їм так важливі гроші, то ти маєш їм їх дати, – тільки це вона порадила.

І я задумалася над тим, що це так і є. Вирішила податися за кордон на заробітки і за три місяці заробила стільки, як чоловік зі свекрухою за пів року.

Привезла гроші, в тих очі на лоба полізли.

– Це ж можна дачу купити, – каже свекруха, – матимемо свіжу зелень, я давно про таке мрію.

І я дала гроші їй, бо вона чи не вперше на мене дивилася вдячними очима. Я була рівна з ними і це мене сповнило певності, що все в минулому.

Коли свекруха таки купила дачу, яку попередньо дуже довго вибирала, то я вирішила знову попросити чоловіка аби він пройшов обстеження.

– Любий, ми вже п’ять років разом, в матері твоєї є заняття і вона щаслива. Треба аби й ми були щасливі.

Але розмова повторилася чи не слово у слово. Свекруха була обурена ще більше:

– Ти хотіла мене підкупити аби я забула, що ти стільки років з нами живеш, а толку ніякого. Ми тебе годуємо, ми тебе прихистили, а ти й далі за свої своє?

Мені захотілося знову поїхати і заробити ще більше грошей аби перекрило всі ці п’ять років, щоб мене почули.

Але на роботі вже почали говорити про те, що можна мати дитинку, лиш треба мати великі гроші. І я почала заробляти саме на це – мати дитину від Олексія.

За кордоном я дізналася, що моєї тітки не стало, але не хотіла вертатися, тому оформила в консульстві генеральну довіреність на чоловіка аби він оформив спадщину.

Подумала, що нарешті доля мені усміхнулася: я зароблю грошей, ми переїдемо в квартиру тітки і у нас буде дитина. Настрій у мене був чудовий і я була повна сил.

Рік проминув мені дуже швидко, я приїхала з великою сумою, але вже не віддала чоловікові, а вирішила, що спочатку ми переїдемо, а вже потім поговоримо на що підуть гроші.

Спочатку вони зраділи, що я вдома, питали скільки заробила.

– Це добре, повністю переобладнаємо дачу, машину ми купили, будемо навіть там жити влітку. Це буде чудово.

Я не зауважила про машину, а вирішила поговорити з Олексієм про переїзд.

– Куди переїхати?, – здивувався він.

– В квартиру моєї тітки. Ми ж мріяли жити окремо.

– Слухай, тут така річ. Ми продали квартиру.

– Що?, – я вимовила це самими губами.

– Так, а нащо нам квартира, ми й так чудово живемо, а машина мені була потрібною от ми й порадилися з мамою.

– А зі мною ти не хотів порадитися?

– Ти б щось викинула, а так все по закону – ти написала генеральну довіреність, віддала мені й мамі право розпоряджатися майном. Ти ж не вмієш гроші берегти, бо ми тебе не знаємо?

Як повторювала лише одне: «Як ти міг?», збирала речі і не знала, куди йти, бо з ними жити я не хотіла.

Подалася до квартири тітки, ноги самі понесли. Ключ підходив і я відкрила двері. В квартирі нікого не було, видно, люди ще не переїхали і в мене є час до ранку, щоб подумати.

Коли зранку нові власники зайшли в квартиру, то я кинулася все їм пояснювати. Виявилося, що син купив для матері квартиру, щоб вона жила поруч з ним.

Назар мені поспівчував, але сказав, що закон на їхній стороні.

– Я просто хотіла ще трохи побути тут, вона моя єдина рідня. Вибачте.

– Хай жінка залишиться, – раптом сказала мама Назара, – а я в тебе побуду, тільки на кілька днів.

– Дуже вам дякую, – я була розчулена до сліз.

Ті кілька днів подалі від родичів дали мені змогу подивитися на ці роки сімейного життя геть по-іншому. Я думала, що дитина все виправить, наче чарівна фея перетворить нас на люблячу і щасливу родину.

Але такого не сталося і не станеться, не з такою родиною.

Суд присудив мені половину машини і Олексій віддав мені половину моїми ж грошима, дачу довелося продати, свекруха мені цього вибачити не могла.

Я ж купила собі однокімнатну квартиру і зрозуміла, що таке щастя від особистого простору.

Я дружу з Марією Петрівною, дуже їй вдячна за прихисток в такий важкий для мене час. Та й з Назаром я знайшла спільну мову і навіть більше, бо ми почали зустрічатися і одружилися.

У нас двоє діток, я дуже щаслива жінка і мама. У мене чудова свекруха, люблячий чоловік і прекрасні діти.

Час від часу бачу Олексія, він чомусь завжди дуже здивовано дивиться на мене і на моїх дітей, наче не розуміє, чому вони схожі на мене.

Автор Ксеня Ропота