Телефон на підвіконні задзижчав уже втретє за цей вечір. Я стояла біля кухонного столу, розкачувала тісто на вареники з картоплею і дивилася, як екран то спалахує, то гасне. На дисплеї знову висвічувалося ім’я — Ольга. Рука автоматчиною потягнулася до ганчірки, щоб витерти борошно з пальців і підняти слухавку, але я зупинила себе. Просто стояла й дивилася на ці сірі літери. Чому я маю знову слухати це годинне бідкання?

Чоловік, Віктор, саме зайшов до кухні.

— Це знову вона? — тихо запитав він.

— Вона, — відповіла я, повертаючись до своєї качалки. — Вже вкотре за день. Перший раз подзвонила, коли я в магазині була, потім пообіді, і ось зараз.

— То може відключи звук, якщо не хочеш розмовляти? Ти ж потім пів вечора ходиш сама не своя.

— Та якось ніби й незручно, — зітхнула я, вдавлюючи кружечки склянкою в м’яке тісто. — Людина ж не просто так дзвонить. В неї життя розвалилося. Але й слухати це щотижня в мене вже немає жодних сил.

З Ольгою ми не бачилися багато років. Колись, під час навчання в технікумі, ми були буквально нерозлучними. Дві дівчини з сусідніх сіл, які мешкали в одній кімнаті гуртожитку, ділили одну пачку чаю на двох і сідали разом на дієту. Нам здавалося, що ця дружба — на все життя. Ольга була жвавою, просунутою, завжди знала, де краще вдягтися і як звернути на себе увагу. Я ж була тихішою, більше сиділа за конспектами або читала.

Все змінилося на третьому курсі, коли в моєму житті з’явився Сергій. Це був високий, спокійний хлопець, який вчився на паралельному потоці. Він родом із нашого обласного центру, з хорошої родини. Коли він уперше заговорив зі мною в бібліотеці й запропонував допомогти донести важкі стоси книжок до столу, я просто втратила голову. Це було моє перше справжнє почуття. Я розповідала Ользі абсолютно все: про що ми говорили, куди ходили гуляти, які квіти він мені дарував.

Ольга спочатку слухала з цікавістю, а потім все частіше почала напрошуватися з нами. То їй треба було в той самий магазин, то вона просто хотіла прогулятися, бо в кімнаті сумно. Я не бачила в цьому нічого поганого. Мені здавалося природним, що моя найкраща подруга знайома з моїм хлопцем.

Але згодом я почала помічати, як вона змінюється поруч із ним. Ольга стала вдягатися яскравіше, частіше сміялася з його жартів, постійно випадково торкалася його руки, коли ми сиділи десь разом. Сергій теж почав поводитися інакше. Він став рідше дзвонити мені на стаціонарний телефон у вахтерську, частіше запізнювався на наші зустрічі, а коли ми залишалися вдвох, часто мовчав або задумливо дивився у вікно.

Одного вечора я повернулася до гуртожитку раніше, ніж зазвичай, викладач відпустив нас із останньої пари. Я піднялася на свій поверх, відкрила двері кімнати і застигла на порозі. Сергій і Ольга про щось тихо розмовляли, але коли я зайшла, обидва різко відсунулися один від одного. В очах Ольги не було ані краплі провини — лише якийсь виклик. Сергій же просто опустив очі і почав збирати свої речі.
Сергій просто сказав, що нам краще розійтися, бо він зрозумів, що почуває щось більше до Ольги. А Ольга наступного ж дня попросила вахтерку переселити її в іншу кімнату.

Те, що відбувалося зі мною далі, важко описати словами. Це був не просто біль від зради коханого чоловіка, це був крах віри в людей. Людина, якій я довіряла свої найпотаємніші думки, просто забрала те, що було для мене найдорожчим. Я не могла залишатися в тому місті. Кожен куток, кожен сквер, кожна зупинка нагадували про них. Я забрала документи з технікуму і перевелася в інший заклад, у сусідню область.

Переїзд дався мені важко. Перші місяці я майже ні з ким не спілкувалася, після занять одразу йшла до квартири, але поступово біль почав притуплятися. Я закінчила навчання, влаштувалася на роботу в ательє, де мене дуже цінували за акуратність. А через кілька років зустріла Віктора.

Віктор був зовсім іншим, без особливого лоску, але надійний, як скеля. З ним я знову відчула себе захищеною. Ми одружилися, побудували хату, виростили двох чудових синів, які зараз вже самі вчаться у вишах.

Спогади про юнацьке кохання майже повністю стерлися з моєї пам’яті.

Аж поки пів року тому колега з моєї колишньої групи не запросила мене на зустріч випускників. Минуло понад двадцять років, і мені стало цікаво подивитися на тих, з ким колись вчилася.

Зустріч організували в невеличкому кафе біля парку. Коли я зайшла всередину, то одразу впізнала багатьох дівчат та хлопців, хоч усі ми вже змінилися. Але біля вікна сиділа жінка, яку я впізнала не одразу. Вона була худа, з посіченим сивим волоссям, її обличчя було вкрите глибокими зморшками, а очі здавалися абсолютно згаслими.

Це була Ольга. Вона підняла на мене погляд, і в її очах спалахнув якийсь дивний вогник. Вона підхопилася зі стільця й попрямувала до мене.

— Тетяно… — її голос дрижав. — Це справді ти?

— Я, Олю, — відповіла я, намагаючись тримати дистанцію.

Вона вхопила мене за руки. Руки в неї були холодні й сухі.

— Прости мене, Тетяно. Прости, якщо можеш. Мені треба це тобі сказати, бо я далі не можу все це тримати в собі.

Ми вийшли з нею на ганок кафе. Надворі шуміло вечірнє місто, проїжджали машини, а Ольга гарячково говорила, ковтаючи сльози. Вона розповіла, що їхнє життя із Сергієм не склалося. Вони прожили разом лише кілька років, постійно сварячись і звинувачуючи одне одного в усьому. Потім Сергій пішов від неї. Вона залишилася сама з сином.

— А три роки тому… — Ольга запеклася, її губи затремтіли. — Три роки тому мого хлопчика не стало. Він захворів, лікарі довго не могли зрозуміти, що з ним, а потім було вже пізно. Я залишилася зовсім одна. Я тепер щодня розумію, що це мені покарання за те, як я вчинила з тобою. Господь усе бачить, Тетяно.

Слухати це було важко. Попри весь той давній біль, який вона мені завдала, мені стало її щиро шкода. Яка мати зможе витримати подібне? Я бачила перед собою не ту зухвалу дівчину, яка колись відняла в мене хлопця, а зламану, нещасну жіночку, яка залишилася на згарищі власного життя.

— Олю, заспокойся, — мовила я тоді, торкнувшись її плеча. — Я на тебе давно не тримаю зла. Це все було в іншому житті. Ми були молодими. Я давно тебе пробачила. Не картай себе так.

Вона довго дякувала мені, обіймала, а потім дістала з кишені свій старенький телефон і попросила мій номер.

— Дай мені свій номер, будь ласка. Мені так бракує простої, доброї людини, з якою можна поговорити. Ти ж була моєю найкращою подругою.

Я дала. Мені здавалося, що це буде просто один-два дзвінки на рік, щоб привітати зі святами або запитати про здоров’я. Якби ж я знала, чим це обернеться.

Перший дзвінок пролунав уже наступного понеділка. Вона дзвонила об одинадцятій вечора і говорила півтори години. Вона детально розповідала про те, як минув її день, які в неї проблеми зі здоров’ям, як їй самотньо у порожній квартирі. Я слухала, співчувала, підтримувала. Наступного тижня вона подзвонила знову. А потім — двічі на тиждень. А останнім часом — майже щодня.

Кожен її дзвінок перетворювався на нескінченний монолог про її стан, про її втрату, про те, як їй важко дивитися на чужих дітей, як їй сумно вечорами. Вона згадувала наші студентські роки, розпитувала про моє життя, але варто було мені почати розповідати про своїх синів чи чоловіка, як вона одразу перебивала і знову переводила розмову на свої переживання.

— Тетяно, ти навіть не уявляєш, як це — повертатися в порожню хату, — бідкалася вона минулого вівторка. — Ти щаслива, у тебе є чоловік, діти вчаться, все добре. Чому мені дісталася така доля?

Я сиділа тоді з сслухавкою біля вуха, слухала це й відчувала, як із мене витікають усі сили. Вона дзвонила, коли я була на роботі, коли купувала продукти, коли ми з чоловіком сідали вечеряти. Вона чекала від мене не просто прощення — вона вимагала, щоб я стала для неї постійною розрадницею.

І ось сьогодні телефон знову дзвонить.

Я зліпила черговий вареник, кинула його на припорошену борошном дошку й зітхнула.

— Не буду піднімати, — сказала я тихо, швидше собі, ніж Віктору.

— І правильно. Ти їй нічого не винна, Тетяно. Ти її пробачила, зла не тримаєш. А бути для неї постійною цілодобовою допомогою ти не зобов’язана. У тебе своє життя є.

— Та я ж усе розумію, Вітю. Але всередині щось муляє. Мовби я якась черства людина. Вона ж так страждає. Але чому вона тепер постійно шукає в мене співчуття? Ми ж не спілкувалися більше двадцяти років. Так, ми були найкращими подругами, але коли це було? У минулому столітті.

Дзвінок нарешті припинився. Екран згас. У кухні настала тиша, тільки вода в каструлі на плиті починала потроху закипати, пускаючи дрібні бульбашки.

«Танюша, чому ти не береш слухавку? Ти зайнята? Мені так важко сьогодні, знову згадувала той день… Передзвони мені, будь ласка, як звільнишся, мені більше нікому вилити душу».

Я прочитала ці рядки, і всередині знову піднялася ця важка, липка хвиля провини навпіл із роздратуванням. Чому саме мені? Чому людина, яка колись безжально перекреслила моє життя, тепер вважає, що саме я маю бути тим посудом, куди вона буде щодня виливати свій розпач?