Я стояла на кухні, коли пролунав той дзвінок у двері, який викликав у мене лишень роздратування, а от моя донька полетіла на крилах відчиняти. А за нею і чоловік, я лиш встигла видихнути йому в спину: «Зрадник», але він махнув на мене рукою.

Мій ранок почався з чергової спроби нагодувати сім’ю. Була неділя, а я не мала жодного бажання стояти біля плити. І так само не мала жодної уяви, що ж такого приготувати, щоб не морочитися. Мій погляд впав на вівсянку, яка давно пилилася в шафі. Ось і вихід: запарю, ложка меду і готово.

Першою на кухню зайшла донька, по бачила миску і кривилася.

– Мамо, що це за в’язка гидота? – обурюється вона, тицяючи ложкою у вівсянку. – Я її терпіти не можу!

– Марто, це корисно! – кажу я, готуючи порція для чоловіка

– Я це їсти не буду.

– Ну, то сиди голодна.

– Я собі доставку замовлю.

– Яка ти багата. Вперед, але не за мої гроші.

– Я вже працюю, мамо, і куплю собі піцу за свої.

Я сплескую руками. «От би так за комунальні бігла палатити, вже двадцять сім років, а й натяку на зʼїхати від нас нема!», – подумала про себе. Але вирішила промовчати.

Тут зайшов чоловік Юрій, ще сонний, у футболці навиворіт. «Дівчата, дайте поспати в неділю! Що за сімейка?» – бурчить він.

– Донька у тебе багачка, грошима тринькає, ще будеш сама вівсянку тижнями їсти, як заміж вийдеш, – кажу я.

– Тому, мамо, я й не спішу з цим.

– Не груби матері. Ще раз так скажеш, то я тебе заміж видам, ясно?

Марта, не відриваючись від телефону, регоче: «Ха! Хто мене таку візьме, тату?»

І вона вийшла з кухні, я очима показала Юркові мовчати, бо донька недавно розійшлася з хлопцем, а він нагадує те, що не варто й вголос казати.

– Що такого, – знизує він плечима, а їй прокричав навздогін: « «А нам піцу даси?».

– Їж давай, піци йому захотілося, посунула я тарілку з вівсянкою чоловікові.

Той так само колупався в тарілці і я розуміла, що він хоче дочекатися піци і випросити у доньки кілька шматків.

– Я з’їм, – каже Юрій, знизуючи плечима. – Люблю, коли ріденьке.

І ось тут подзвонили у двері і Юрка вітром здуло з-за столу. Я продовжувала їсти вівсянку, уявляючи, що це вишуканий салат з курочкою. Те, що біля дверей вже дуже довго метушаться, я не звернула увагу, може, Юрко побіг по гроші чи решти в кур’єра нема.

Проте, яким було моє здивування, коли на кухню увійшов сяючий, мов новий чайник Юрко, а за ним кур’єр.

– Жінко, знайомся, наш майбутній зять.

– Що?, – я переводила погляд на самовдоволеного Юрка, розгублену доньку і зніяковілого кур’єра.

– Назар, – відрекомендувався хлопець.

– Вони з голоду такі, – спробувала перевести я все на жарт, – Ще встигнете женитися.

– Так, на Марті. Та глянь на неї! – Юрій тицяє на Марту, яка вже червона, як соус до піци. – Вона ж скарб! Піцу любить, вівсянку ненавидить.

– Тату, припини! – Марта ледь не кричить, а я сиджу, тримаючи ложку, і думаю: «Оце буде що розказати батькам».

– Заходь, заходь!, – продовжує Юрко, – Мені тебе теж перевірити треба, чи ти хоч ножі в хаті точити вмієш.

– Тату, годі! – Марта кипить, а я ледве стримую сміх.

– Легко, – сміється кур’єр.

Юрій уже суне йому ніж і точильний камінь. Хлопець спокійно мочить брусок і починає точити, закінчує, простягає ніж Юрієві. «Обережно, гострий.»

«Оце молодець! – Юрій аж світиться. – А шафу зібрати можеш? Ми Марті шафу замовили, а руки не доходять.»

«Шафу? – Назар задумався. – Без питань. Прийду о третій, нормально?»

«Та хоч о четвертій!» – Юрій у захваті. «Сідай, піцу їстимемо, чаєм зап’ємо!»

Але не встиг хлопець присісти, як йому зателефонували з новим замовлення.

– Ну, все, доню, його в іншій квартирі засватають. Не втримала ти свого щастя, – регочемо ми з Юрком.

Донька підскочила вся червона і з кухні, а піцу залишила, то ми з чоловіком більшу частину з’їли. Поки вона здогадалася вернутися.

– Їй богу, як діти, – пробурчала вона і пішла геть.

– Цікаво, прийде він о третій? – мрійливо каже Юрій.

– Ти серйозно? Чи жартуєш?

– Які жарти? – зітхає Юрій. – А шафу хто збере?

– Зберемо самі, – відмахується Марта, яка принесла порожню упаковку в смітник. – Я допоможу.

– А якщо прийде?

– Не прийде, сто відсотків.

– А якщо так? Тоді, Марто, доведеться тобі за нього заміж.

– Це ще чому?

– Бо веселий хлопець. З таким можна будь-що пережити, – мрійливо каже Юрко.

Я перехрещуюся і бурмочу: «Господи, хай би прийшов! Може, хоч тоді в нас буде спокій.»

Рівно о третій дзвонять у двері. Шафу Назар із Мартою збирають удвох. Юрій навіть не сується зі своїми порадами, а я думаю: « Що ж готувати на знайомство зі сватами?»