«А ось у цьому я твого чоловіка зустрічатиму, – скинула подруга мені фото в сукні, яка їй неймовірно личила, – Як думаєш, встоїть?»

Я не кинула слухавку, а пробурмотіла, що їй дуже личить. Йшла додому сама не своя і думала про одне – навіщо я погодилася? А все почалося з несподіваної зустрічі.

Минуло близько п’яти років, відколи я востаннє бачила свою колись близьку подругу Оксану. Доля розкидала нас по різних містах, і я навіть не очікувала побачити її тут, на цій вулиці.

– Лідо!

– Оксано!

Ми кинулися одна одній в обійми.

– Що ти тут робиш? – вигукнула я, радіючи. – Ти ж, здається, до Одеси переїхала!

– А ти? – засміялася вона. – Ти ж у Рівному жила!

– Я повернулася! Разом із чоловіком! Ми тут вже кілька років.

– І я повернулася! – відповіла Оксана і підморгнула. – Але поки що сама.

– Чому “сама”? – запитала я.

– Та вже якось так… Ой, Лідо, як же я за тобою скучила!

– А я як скучила! А чому ти весь цей час на мої дзвінки не відповідала? Я ж тобі писала, дзвонила! Подумала, ти номер змінила.

– Змінила, бо так треба було. У мене аж три телефони.

– Навіщо тобі стільки? – здивувалася я.

– Ох, у мене чоловік був надзвичайно ревнивий. Життя не давав, кожен дзвінок як під мікроскопом. Доводилося “маневрувати”. Хоча, як потім виявилося, сам він не був святим. Ходімо, присядемо десь, розкажеш, як ти.

Ми зайшли у перше-ліпше кафе. Оксана почала детально розповідати про своє минуле життя.

– І ти, справді, не давала жодного приводу? – запитала я чи то ствердила співчутливо.

– Чесно? Було кілька разів. Спершу хотілося йому відплатити за те, що він мене постійно підозрював. А потім, коли дізналася про його власні “походеньки”, то вирішила піти на принцип. А далі стало нудно і приїхала сюди, але й тут мені нудно, – Оксана невесело зітхнула. – А ти? Ти теж від чоловіка втекла?

– Ні. Я ж казала, ми з Андрієм повернулися. Він тут свою справу має. Знана людина в місті, – гордо сказала я.

– І багатьох подруг знає? – хитро примружилась Оксана.

– Ти чого? – Я насупилася. – У нього немає нікого. Він не такий.

– Ой, не сміши мене, Лідо, – засміялася подруга. – Я цих чоловіків знаю як облуплених.

– Припини, Оксано. Мій чоловік не такий.

– Ага. Скажи, що він янгол. Хочеш, я прямо зараз тобі доведу, що він звичайний чоловік, як і всі? Хочеш?

– І як ти це доведеш?

– Елементарно. Дай мені його номер, я надішлю йому романтичне повідомлення. Він обов’язково відгукнеться.

– Не буде такого! – впевнено відповіла я.

– З першого разу може й ні, але з другого чи третього точно відповість.

– Ні, Оксано! З моїм чоловіком такий фокус не пройде!

– Може, перевіримо? Давай, диктуй. – вона вже тримала телефон напоготові.

– Ну добре… – вагаючись, я назвала цифри.

– Чудово. – Оксана почала набирати текст, показуючи мені екран. – “Привіт, Андрію. Ти мені запав в душу і не бачу причин приховувати свою симпатію. Запрошую тебе сьогодні на вечерю. Приходь, ти не пошкодуєш, я компенсую всі твої незручності. О сьомій вечора тобі підходить?” – Оксана задоволено посміхнулася. – Відправляємо і чекаємо.

Я сиділа, напружено чекаючи на відповідь, але її не було.

Тоді Оксана написала знову: “Андрію, ти що, соромишся?”

Потім вона спробувала ще раз, але повідомлення не пройшло.

– Уф… – радісно видихнула я. – Він тебе заблокував! Я ж казала, він у мене найвірніший!

– Не поспішай, Лідо. У нас є запасний варіант. Тепер напишемо йому з іншого телефону.

– Оксано, припини! Ти вже перевірила і більше не треба, – невдоволено вигукнула я.

– Заспокойся, Лідо, будь-який експеримент має бути завершений. – Вона вже набирала текст. – “Андрію, я не відчеплюся. Нам сьогодні потрібно обов’язково зустрітися. Ти згоден о сьомій вечора?”

Оксана знову відправила повідомлення, і майже одразу отримала відповідь: “Добре, таємнича незнайомко. О сьомій, у “Мрії”. Як я тебе впізнаю?”

“Я буду вся, у червоному!” – відповіла Оксана і тріумфально засміялася. – Бачила?

– Цього не може бути… – Я сиділа вражена. – І що тепер? Ти справді підеш у ресторан з моїм чоловіком?

– Обов’язково. А ще зроблю з ним селфі і відправлю тобі. Чого ти застигла, Лідо? Не хвилюйся, я його пальцем не зачеплю. Треба ж, придумала – чесний чоловік. Сміх…

Не знаю, як і дійшла додому, по дорозі вона мені те повідомлення кинула: «А ось у цьому я твого чоловіка зустрічатиму. Як думаєш, встоїть?»

Не знаю, як я виглядала, бо почувалася наче вижатий лимон, що аж чоловік занепокоївся.

– Ти що, Лідо, захворіла?

– Ага, трохи, – відповіла я.

Мені хотілося негайно збирати речі та йти, але не було жодної сили. Я впала на диван і сховала обличчя в подушку.

– Може, тобі чаю з лимоном?

– Нічого не треба, – простогнала я. – Просто залиш мене.

– Гаразд, – кивнув він і пішов на кухню.

Не знаю, скільки й пролежала на тому дивані, коли підняла голову, то було близько сьомої.

– А ти чому нікуди не збираєшся? – схвильовано гукнула я у бік кухні.

– А куди мені потрібно збиратися? – здивовано відгукнувся Андрій, з’явившись у кімнаті. – Тобі легше?

– А хіба на тебе ніхто не чекає? – запитала я, дивлячись прямо на нього.

– Ти про що? – Він дивно посміхнувся. – Слухай, а ти звідки знаєш?

– Що знаю?

– Те, що мені сьогодні якась жінка призначала зустріч у ресторані. Вони зовсім знахабніли, ці шахрайки… Почали бази номерів купувати і клієнтів заманювати… То звідки ти знаєш?

– Не важливо, звідки! – вигукнула я. – Важливо, що ти прийняв це запрошення! І зараз ти мав би бути в обіймах тієї таємничої незнайомки, яка буде уся в червоному!

– Точно! – Андрій засміявся. – Тільки я її повідомлення переслав своєму заму з безпеки, який якраз займається виявленням таких ділків. І який її “вічливо” запросить на розмову. Ця “дама в червоному” матиме чудову розмову з ним.

– Що?! – З мого обличчя миттєво злетіла вся образа. – Андрію, ти що?! Це моя давня подруга! Вона просто хотіла довести мені, що ти… Що ти…

У цей момент у мене задзвонив телефон. Я піднесла його до вуха.

– Лідо, – одразу заридала у слухавку Оксана. – Чому ти мені не сказала?! Вони мене хочуть забрати у відділок… – і зв’язок обірвався.

І тут я чомусь усміхнулася. Потім подивилася на чоловіка, і усмішка одразу зникла.

Андрій дивився на мене, як на найбільшого зрадника.

– Отже, перевірити мене захотіла? – запитав він тихим, ображеним голосом. – Ех, Лідо… А я тобі… Ех…

Він відчайдушно махнув рукою і пішов до іншої кімнати.

– Андрію, вибач! – Вигукнула я і кинулася слідом. – Я не хотіла! Це вона мене підмовила!.. Ну, Андрію!

Ледве чоловік мене пробачив. Оксана більше зі мною не спілкується і на всіх трьох телефонах заблокувала мій номер.

Не розумію чому, а ви як гадаєте?