Закінчення дня перевершило всі мої сподівання. Плановий похід до стоматолога переріс у лікування і зараз за щокою я не бачила світу. Вирішила, що не буду їхати в тролейбусі та людей дивувати, тому викликала таксі.

За вікном пролітали будинки і машини, грала якась радіостанція, а таксист співчутливо на мене поглядав.

– Не переживайте, до весілля загоїться, – раптом сказав він і усміхнувся.

А я остовпіла, бо цей голос я б впізнала з тисячі.

Я сиділа позаду, тому не могла розгледіти його обличчя, бачила лишень очі в дзеркалі, але було вже темно, а спитати чи він не Сашко з третьої школи 11-Б класу я не могла, бо банально рот не відкривався.

Але далі я хмикнула, от що самотнє життя робить – в усіх чудиться кохання, а мені ж уже сорок та й Сашко не буде таксувати по нашому місту, бо у нього тоді була родина заможна, не дарма, то був елітний А-клас.

Таксист більше не говорив, а я поринула у спогади, тим більше, що ті слова казав мені колись Саша.

Між класами було змагання з баскетболу і ми програвали, я невдало дала подачу і рука наче оніміла. Сиділа на лавці запасних і на очах бриніли сльози, і від того, що програємо, і від болю.

І тут почула біля себе голос:

– Не переживай, до весілля загоїться.

Саша, який завжди був серед своїх зарозумілих друзів, який, здається, нікого навколо не бачив, крім своєї компанії, сказав це мені, дівчині, яка була у нього закохана ще з п’ятого класу.

Відтоді я мріяла про нього щодня, ми наче мали свій секрет, свою тему для розмови, кивали один одному на перервах.

Через це мене навіть в класі дівчата почали поважати, а до того й уваги не звертали.

Я думала про Сашу, писала про нього в анкеті, мріяла, як він мене запросить на танець на випускному.

Але нічого з цього не сталося.

Далі сталося реальне життя – він вчився в інституті в столиці. А я продовжила навчання в нашому місті, вийшла заміж, маю дитину і вже й самотня. Ще колись пробувала ходити на побачення, а тепер вже й рукою махнула.

Коли опинилася вдома, то мені стало раптом так сумно, юність нагадала про себе таким дивним чином і це ж не мало бути просто так. Це ж мав бути знак долі?

Вирішила пошукати Сашу в мережі, але його там не було, колишні однокласники нічого про нього не знали, навпаки, хотіли мені розповісти, як вони самі та що сталося в їхньому житті.

А на наступний день мені зателефонував таксист:

– Ви забули в мене парасольку, зійдіть вниз та заберіть.

– Дякую, – пробурмотіла я.

Дійсно, що-що, а парасолі я гублю на ліво і направо, думаю, ціла фабрика парасоль працює лише завдяки мені і нашій чудовій погоді.

І ось зійшла я вниз, побачила машину та підходжу і слова подяки у мене в горлі застрягають. Бо переді мною справді Саша!

– Дякую, дуже… Саша, я знала, що тільки ти міг вернути парасолю.

– Звідки?, – так само чоловік розглядав моє обличчя.

– Я Аня з Б-класу, ти колись мені сказав на фізкультурі, що у мене заживе рука до весілля.

– Ааа, – протягнув він, але я розуміла, що він мене не пам’ятає.

– Якщо хочеш, то можу пригостити обідом, ти ж привіз мені парасолю. Хоч віддячу.

– Та не треба, – сказав він.

Машина від’їхала, я обернулася і пошкандибала до під’їзду. На що я лишень надіялася? Де він, а де я, завжди так було і буде.

– Аня, я згадав, – раптом почула я, – ти тоді так хотіла аби твій клас виграв, це неможливо було забути. То що у тебе смачненького?

Я аж не знала, що сказати, бо у мене син має добрий апетит, то чого в мене лишень нема.

І ось я його пригощаю гречкою з котлетами та салатом. Він наминає, а я все ще не можу повірити, що той Саша у моїй квартирі.

– Ну, питай, питай, чого я таксую.

– Це так видно?

– Дуже, попри те, що тільки пів лиця видає міміку.

– Ну то розповідай!

– Та все якось пішло не по-плану, – почав Сашко.

Виявилося, що його батько пішов на роботу і не повернувся. Вдова, яка ніколи не працювала на роботі не дуже й вміла економити, думала, що грошей вистачить на все їхнє життя. Але вона не врахувала того, що старший син вирішив вкласти гроші в якусь дуже прибуткову справу і прогрів.

Отак вони все попродали та залишилися в однокімнатній квартирі, Саша без освіти і натяку на те, що зможе поновитися в інституті, мати, яка не знала, що робити і брат, який вирішив шукати щастя за кордоном. Отак Саші й прийшлося крутитися.

– Але батько мав стільки зв’язків. Невже не було нікого, хто б поміг?

– Ні, не було, навіть мої друзі від мене відвернулися. Я став жити сам по собі.

Він був одруженим, але не склалося, дітей не мав.

Але він мав людяність, яку не зіпсували статки і злидні. Хто б ще привіз жінці парасолю, адже добре бачив, що я на таксі не дуже й роз’їжджаю.

Я вважаю, що залишатися собою в часи такого випробування – це гідне досягнення.

Ми з ним бачимося, він навіть наробив мені компліментів, що я гарна без щоки на пів лиця. Він вчиться мене любити, а я пригадую, як колись його любила і може, все у нас вийде? Як ви гадаєте?

Автор Ксеня Ропота.