Саме в цей момент в двері постукали, я відкрила їх і ахнула…
Покидало мене по країні добряче, я й не думала, що опинюся на пенсії в цьому селі, я ніколи не любила комарів, а мій чоловік наче пунктик мав про чисте повітря і риболовлю, а все це йшло в доважком до отакенних комарів.
– Мар’яно, ти собі уявляєш, як я буду рибалити на цих озерах, а ти будеш рибу готувати на грилі, діти приїжджатимуть, онуки. А навколо така краса!
І він купив тут будиночок, далі років десять обладнував і переробляв, ми сюди не приїжджали, бо тут був вічний ремонт – щось заливали, шуміли бетономішалки і гуділи свердла, як в такому відпочивати?
А далі діти роз’їхалися по світах з онуками, а ми залишилися вдвох з Петром. Та не довго набулися, бо Петра раптово не стало.
І от я сиджу в цьому гарному, нарешті довершеному будинку, сама. Навколо комарі і краса, саме в такому порядку. І як далі бути – не знаю.
Наче все в житті зробила, треба жити й радіти цьому, але де ж та радість, коли так самотньо?
І ось стук у двері. Отак задумалася, що й не чула як хвіртка рипнула. Треба негайно собаку.
Моя хата в самому кінці вулиці, я тут майже нікого не знаю, тому не дуже й хотіла відкривати. Проте, я очі забула, коли відкрила. Як він міг не змінитися за ці роки?
– Добрий день, у мене машина зламалася і телефон сів, можна від вас зателефонувати по евакуатор?
Я лиш очима кліпала: радіти чи сумувати, що він мене не впізнав? Так, роки на мені відбилися. То, може й добре, бо я ж завжди мріяла, що він мене зустріне, а я гарна і неперевершена, гордо відведу голову вбік.
Тому я швидко відвела голову і пішла по телефон. Лиш би він не впізнав в цій мені ту, яку колись так любив, чи просто казав, що любив.
– Дуже вам дякую, я вже її сам пхав, весь вимастився, чи можете дати руки вмити та напитися води.
Завжди таким був. Як йому треба, то всі мають виконувати. Але я не впущу його знову в своє життя і житло.
– На вулиці кран, там і помийте руки, а пити я вам винесу в альтанку.
Він вперше пильно на мене подивився. А я опустила голову, щоб волосся впало на лице. Не хочу, щоб він мене впізнав.
Ми з Олегом дуже любилися, перше кохання, студентське життя і плани, плани, плани…
Ми їхали на практику і клялися писати один одному довгі листи, але він не писав і не телефонував в мій гуртожиток, хоч я годинами крутилася біля вахтерської.
Якби він хоч пояснив, чому мене кидає, то мені було б легше, а так я собі багато що додумувала, сама писала, а потім дізналася, що він одружився. Отак два роки клявся в любові, запевняв, що нікого кращого не знайде, а тут не пройшло й пів року, як він одружився.
Від споминів аж руки затремтіли. Знову про це думати наступні роки?
– То чому, Олеже, ти мене тоді покинув? Клявся писати, одружитися, а потім на практиці й здимів?
– Мар’яно?, – він закліпав очима, – А я думаю, кого ти мені нагадуєш… Пробач, я тоді повівся геть негідно…
А далі він розповів, що потрапив в тому селі на весілля і там була дівчина, яка сиділа самотня і він її й пожалів, що всі веселяться, а її ніхто в танець і не бере. І отак дожалівся, що вона скоро виявилася при надії і він на ній женився.
– Що я мав тобі сказати? Все життя прожив з нею, намагався менше бувати вдома, жінок мав, не кажу, що я був ангелом. Але не міг я з нею бути щодня. У нас достаток, он приглядаю собі тут хату, дуже вже люблю рибалити, а Ганна терпіти рибу не може, каже, що від запаху й підходити до риби не хоче.
Я дивилася на нього і думала – чи треба входити двічі в одну і ту ж річку? Адже у мене є хата і він міг би жити у мене, я б не була така самотня.
Що б ви порадили мені вчинити?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота