Я сиділа за столом і їла свою трохи підгорілу сочевицю з куркою.

І, повірите чи ні, в якийсь момент мені захотілося плакати. Від смаку. Від того, як ця хрустка скоринка раптом видалася мені досконалою, як у ресторані. Я навіть усміхнулася сама собі й прошепотіла:

– Господи, яке смачне! Щастя.

А вже за хвилину відчула, як накочується знайоме – сором.

Увечері, як завжди, подзвонила подруга.

– Ну, що в тебе нового? – запитала вона буденно.

– Та от, – зізнаюся, дурнувато сміючись, – я сьогодні сочевицю спалила, а курка вдалася просто казкова. І, уявляєш, мені аж плакати хотілося, настільки це було добре.

– Ти серйозно? – зареготала вона. – Ну, ти як дитина, їй-богу. Хто плаче через сочевицю?

Я змовчала.

Трохи пізніше зайшла донька:

– Мамо, ти знову зворушилася через якусь дрібницю? – в її голосі був і сміх, і ніжна іронія. – Тобі би в кіно зніматися: «Жінка, яку довела до сліз вечеря».

– Можливо, я й справді дивна, – кажу їй, – але мене це зачіпає. От ти бачиш пташку за вікном і навіть не звертаєш уваги. А я можу завмерти, бо в її польоті є щось таке, від чого мені теплішає.

Донька закотила очі:

– Ну, мамо, ти ж розумієш, що життя – це не тільки пташки й скоринка від курки?

Я знову замовкла. Вони обидві – і подруга, і донька – щиро вважають, що я якась наївна дурненька, що ще не надивилася на світ. І, може, вони праві.

Але чому тоді я не можу сприймати все інакше? Чому мене розчулює те, що їм здається банальним?

Я згадала, як колись ішла з роботи й побачила, як на асфальті виріс маленький кущик трави крізь тріщину. Мені здалося, що це справжнє диво. А коли поділилася тим із подругою, вона тільки скривилася:

– Ти серйозно? Це ж просто бур’ян.

І от я думаю: а може, справа в тому, що я просто інша? Чи це нормально – бачити світ так? Чи, може, я справді та, яку треба, як вони кажуть, «трохи приземлити»?

Знаєте, іноді я боюся навіть розповідати комусь, бо вже наперед уявляю: «Боже, яка ти смішна, наївна». І замість теплого слова отримую глузування.

Мені іноді здається, що ця моя сентиментальність — наче дві сторони однієї медалі. Бо вона робить мене вразливою перед жартами й колючими словами близьких, але водночас саме вона дозволяє відчувати світ набагато яскравіше.

От уявіть: я йду вранці до крамниці, ще сонце не зовсім піднялося, і бачу, як промінь світла падає просто на калюжу, у якій відбивається шматочок неба. Хтось пройде мимо, навіть не помітить, а я зупинюся, вдихну глибше й відчую, що цей момент мене наповнює, наче ковток води після спраги. І в такі хвилини я думаю: ну, невже це смішно – помічати красу там, де інші бачать буденність? Чи, може, смішніше – жити так, щоб усе сприймати сірим і непомітним, не дозволяючи собі радіти чи дивуватися?

Але сьогодні, жуючи ту сочевицю, я відчула: от у цій хвилині було стільки життя. Наче весь світ промовив: «Ти жива. Ти відчуваєш».

І я хочу запитати вас: а серед вас є такі, кому теж стає тепло на душі від найдрібнішого? Чи я справді дивна, що плачу не від драми, а від хрусткої скоринки на курці?