– Мамо! Ну, мамо, можна мені з дівчатками на гірку?

– Яку ще гірку? У тебе ж горло!

– Мамо! Я одягну штани з начосом!

Штани з начосом – це справжній подвиг, і немалий. Між цими штанами і моїм горлом існує якийсь таємничий зв’язок, зрозумілий лише мамі. Ось і сьогодні штани з начосом діють безвідмовно – мама втомлено махає рукою:

– Іди! Захворієш – сама винна!

Буду! Буду винна сама! Швидше, ще швидше, адже мама так легко може передумати! Де ж ці штани з начосом?

Запихаю їх у валянки, під шапку ще треба пов’язати хустинку, але обійдемося без неї, пальтечко старе, синє в білу клітинку, шарф, рукавички – я готова! Але мама виходить у передпокій, прискіпливо оглядає мене й додає свої корективи. Насамперед штани – їй конче треба, щоб вони були поверх валянок. У глибині душі я погоджуюся, що так справді краще – сніг у валянки не наб’ється, але ж некрасиво, в інший час я б посперечалася, але не тепер. Хустинку під шапку – теж згодна, шарф тугіше. Здається, все!

– Ненадовго! І обережніше там!

– Ми з Петриком і з Миколкою Іваненком ідемо. Вони за нас головою відповідають, так їм наказала Оленчина мама.

– Головою відповідають! А чи є в них та голова? Бешкетники.

– Ну, я пішла, мамо!

– Замерзнеш – одразу додому! – гукає мама мені навздогін.

Та я її вже не чую, я регочу без жодної причини, просто тому, що регочуть Анничка й Оленка, просто тому, що ми йдемо кататися з гірки, і тому, що сніг білий-білий, небо синє-синє, а над усім цим сяє втомлене зимове сонечко.

Гірка велика, її ніхто не будував, вона сама по собі. На самому верху якісь старі сараї, а спуск – прямо на пустир, де машини не їздять, можна кататися скільки завгодно – не страшно. Дітлахів – як мурах! Хтось на санчатах, хтось на картонках, а хтось і просто так – на животі чи як доведеться. У нас картонки – Петрик знайшов і розірвав якусь коробку, усім вистачило.

Щаслива Анничка – пощастило їй із братом! З Петриком не пропадеш, вони з Миколкою Іваненком і тут найголовніші сміливці – мчать із гірки просто на ногах, лише снігова пилюка стовпом!

А ми теж сміливі, ми теж не боїмося! Оленка, щоправда, коли її штовхнули, щоб швидше їхала, як заверещить! Петрик затис вуха й каже:

– Якщо так кричатимете, я вас миттю додому відведу!

Та ми все одно верещали й реготали, бо ж неможливо стриматися. Сніг летить прямо в очі, вітер так і свище, і щось усередині так ухкає кудись униз, аж у п’яти! Раз – і носом просто в кучугуру, і анітрохи не боляче, навпаки, лоскотно й весело!

А Миколка притяг величезну фанеру, просто гігантську, і ми покотилися всі разом, а внизу вийшла справжня купа-мала. Потім ми довго шукали в снігу Анниччин шарф і мої рукавички.

Коли знайшли, каталися вже без хлопців – вони кудись поділися.

– Дівчата, де ж Петрик? – Анничка витріщила на нас блакитні очі, здається, готова була розплакатися.

– Ой! А он вони!

– Біжимо швидше! Вони там стрибають, а ми й не бачимо!

Під сараями намело велику кучугуру, і Петрик із Миколкою стрибали в неї. От сміливці! Яка ж висота! Може, й нам спробувати? Ми вже почали канючити, що це несправедливо, вони стрибають, а ми теж хочемо хоч разочок.

Та вони нас і слухати не стали.

Петрик стрибнув. Він увійшов у кучугуру рівно по пояс. Ноги його в великих чорних валянках стирчали, мов свічки, й гойдалися, як вуса в таргана.

Сніг летить на всі боки, ми відкопуємо Петрика руками, ногами, гукаємо:

– Миколко, тягни! – Миколка тягне його за ноги й командує:

– Ану, ще швидше! Ану, піднатиснули!

І ось він, Петрик, нарешті з нами! Очі в нього примружені, він крутить головою і кілька хвилин не може вимовити ні слова. Сніг у нього в роті, у вухах, у носі, скрізь.

Петрик відпльовується, відкашлюється, сморкається, встає й хрипко каже:

– Ходімо додому!

– Я все мамі про тебе розкажу! – тремтячим від недавніх сліз голосом каже Анничка.

– Ти ж за нас відповідаєш! А якби щось зламав? Як би тоді відповідав? – обурюється Оленка.

Та Петрик не звертає уваги на такі питання, він уже знову взяв кермо над нашою компанією:

– Ябедничатимете – сидіть удома! – і ми замовкаємо, ми згодні, ми не ябедничатимемо.

Повільно, ледь пересуваючи ноги, плетемося крізь сині зимові сутінки. Вже й ліхтарі засвітилися, і на сніг лягають довгі фіолетові тіні. День, виявляється, пролетів, а ми й не помітили!

У дворі доводиться довго обтрушуватися від снігу. Дівчатам добре – у них штани начосом усередину, вони легко очищаються, а мої начосом догори, усі в маленьких крижинках, їх чистити – суцільне випробування. Дівчата хотіли мені допомогти, але тут вийшов Оленчин тато, дядько Григорій, підхопив Оленку на руки, поцілував у рум’яні від морозу щоки:

– Ух, ягідко моя! Снігурко моя люба!

Оленка з-за його плеча помахала мені й Анничці на прощання рукою, і вони зникли в під’їзді.

А вдома мама мене посварила за те, що я вся в снігу прийшла, але це вона так, для годиться. І ось мої штани, рукавички й валянки сушаться. Я сиджу за столом, їм смажену картоплю, запиваю теплим молоком і, гучно шморгаючи носом, розповідаю мамі, як класно було на гірці. Але язик чомусь починає заплітатися, очі злипаються, схоже, мама зараз відправить мене спати. Піду я краще до тата.

Я забираюся на диван, до тата під бік:

– Розкажи мені казку, – прошу я.

– Про Колобка?

– Ага, ти ж усе одно інших не знаєш.

Тато сміється й починає:

– Жили-були дід та баба…

Крізь дрімоту я ще чую:

– Жили собі дід та баба, та такі убогі, що нічого в них нема. От раз дожились вже до того, що не стало у них і хліба – й їсти нічого.

Та мені вже байдуже до долі діда з бабою. Я не чую, як мене роздягають, укладають у ліжко – я сплю.

І, будь ласка, дивіться свій телевізор і говоріть щосили: зустрічайте гостей і вмикайте голосніше радіолу, смійтеся, пийте чай, танцюйте й співайте про все на світі. Будь ласка! Я не прокинусь! Я набираюся сил!

Гірка велика, її ніхто не будував, вона сама по собі. На самому верху якісь старі сараї, а спуск – прямо на пустир, де машини не їздять, можна кататися скільки завгодно – не страшно. Дітлахів – як мурах! Хтось на санчатах, хтось на картонках, а хтось і просто так – на животі чи як доведеться. У нас картонки – Петрик знайшов і розірвав якусь коробку, усім вистачило.

Щаслива Анничка – пощастило їй із братом! З Петриком не пропадеш, вони з Миколкою Іваненком і тут найголовніші сміливці – мчать із гірки просто на ногах, лише снігова пилюка стовпом!

А ми теж сміливі, ми теж не боїмося! Оленка, щоправда, коли її штовхнули, щоб швидше їхала, як заверещить! Петрик затис вуха й каже:

– Якщо так кричатимете, я вас миттю додому відведу!

Та ми все одно верещали й реготали, бо ж неможливо стриматися. Сніг летить прямо в очі, вітер так і свище, і щось усередині так ухкає кудись униз, аж у п’яти! Раз – і носом просто в кучугуру, і анітрохи не боляче, навпаки, лоскотно й весело!

А Миколка притяг величезну фанеру, просто гігантську, і ми покотилися всі разом, а внизу вийшла справжня купа-мала. Потім ми довго шукали в снігу Анниччин шарф і мої рукавички.

Коли знайшли, каталися вже без хлопців – вони кудись поділися.

– Дівчата, де ж Петрик? – Анничка витріщила на нас блакитні очі, здається, готова була розплакатися.

– Ой! А он вони!

– Біжимо швидше! Вони там стрибають, а ми й не бачимо!

Під сараями намело велику кучугуру, і Петрик із Миколкою стрибали в неї. От сміливці! Яка ж висота! Може, й нам спробувати? Ми вже почали канючити, що це несправедливо, вони стрибають, а ми теж хочемо хоч разочок.

Та вони нас і слухати не стали.

Петрик стрибнув. Він увійшов у кучугуру рівно по пояс. Ноги його в великих чорних валянках стирчали, мов свічки, й гойдалися, як вуса в таргана.

Сніг летить на всі боки, ми відкопуємо Петрика руками, ногами, гукаємо:

– Миколко, тягни! – Миколка тягне його за ноги й командує:

– Ану, ще швидше! Ану, піднатиснули!

І ось він, Петрик, нарешті з нами! Очі в нього примружені, він крутить головою і кілька хвилин не може вимовити ні слова. Сніг у нього в роті, у вухах, у носі, скрізь.

Петрик відпльовується, відкашлюється, сморкається, встає й хрипко каже:

– Ходімо додому!

– Я все мамі про тебе розкажу! – тремтячим від недавніх сліз голосом каже Анничка.

– Ти ж за нас відповідаєш! А якби щось зламав? Як би тоді відповідав? – обурюється Оленка.

Та Петрик не звертає уваги на такі питання, він уже знову взяв кермо над нашою компанією:

– Ябедничатимете – сидіть удома! – і ми замовкаємо, ми згодні, ми не ябедничатимемо.

Повільно, ледь пересуваючи ноги, плетемося крізь сині зимові сутінки. Вже й ліхтарі засвітилися, і на сніг лягають довгі фіолетові тіні. День, виявляється, пролетів, а ми й не помітили!

У дворі доводиться довго обтрушуватися від снігу. Дівчатам добре – у них штани начосом усередину, вони легко очищаються, а мої начосом догори, усі в маленьких крижинках, їх чистити – суцільне випробування. Дівчата хотіли мені допомогти, але тут вийшов Оленчин тато, дядько Григорій, підхопив Оленку на руки, поцілував у рум’яні від морозу щоки:

– Ух, ягідко моя! Снігурко моя люба!

Оленка з-за його плеча помахала мені й Анничці на прощання рукою, і вони зникли в під’їзді.

А вдома мама мене посварила за те, що я вся в снігу прийшла, але це вона так, для годиться. І ось мої штани, рукавички й валянки сушаться. Я сиджу за столом, їм смажену картоплю, запиваю теплим молоком і, гучно шморгаючи носом, розповідаю мамі, як класно було на гірці. Але язик чомусь починає заплітатися, очі злипаються, схоже, мама зараз відправить мене спати. Піду я краще до тата.

Я забираюся на диван, до тата під бік:

– Розкажи мені казку, – прошу я.

– Про Колобка?

– Ага, ти ж усе одно інших не знаєш.

Тато сміється й починає:

– Жили-були дід та баба…

Крізь дрімоту я ще чую:

– Жили собі дід та баба, та такі убогі, що нічого в них нема. От раз дожились вже до того, що не стало у них і хліба – й їсти нічого.

Та мені вже байдуже до долі діда з бабою. Я не чую, як мене роздягають, укладають у ліжко – я сплю.

І, будь ласка, дивіться свій телевізор і говоріть щосили: зустрічайте гостей і вмикайте голосніше радіолу, смійтеся, пийте чай, танцюйте й співайте про все на світі. Будь ласка! Я не прокинусь! Я набираюся сил!