– Мамо, я її люблю і хочу жити з жінкою, яку люблю. Невже в житті може так пощастити двічі?
– Сину, але ж то Світлана, та я вже на перед знаю, яка вона буде жінка. Як одну дитину нагуляла, то й з тобою не буде святою!
– Буде, – впевненість сина просто зашкалювала.
Ми не мали де дітися і молоді розписалися та пішли жити в місто на орендовану квартиру. Мені було легше, бо очі не бачать і на душі спокійно. Андрій всиновив Світланину дитину, хоч як я просила його цього не робити.
– Моя жінка і моя дитина, а як може бути по-іншому?, – не розумів мене син.
До нас Андрій приїжджав рідко, але завжди без Світлани, хоч вона теж має матір та батька в селі. Ще й дитину до нас приводив. Ну, дитина нічого не винна, навіть такий хлопчик милий, але де таке видано?
– Світлана й так втомлюється на роботі, то ми даємо їй відпочити, – казав син, а я вже собі уявляла, як та «відпочиває».
Я ще мала надію, що вона хоч нам онука на світ приведе, але де там.
– Світлана поки дітей не хоче, – каже Андрій, – Ми тільки два роки разом живемо, ще маємо тим насолодитися.
То треба добре тримати хлопа в руках аби отак ним крутити і я тільки себе картала в тому, що моя дитина така м’яка та поступлива, аж тепер я жаліла, що ростила слухняну і добру дитину, яка не може тепер зрозуміти, що її просто обкручують навколо пальця. Скажу прямо – я мала надію лише на Світлану і на її натуру, бо таке не витравиш з себе і не прикриєш заміжжям. Так і сталося. Прийшов Андрій до нас на свята дуже радий та гордий:
– Світлана при надії.
Ми втішилися, що буде онук, що може, все у сина складеться добре. Андрій з неї здував пилинки та догоджав і в призначений термін Світлана привела на світ дитя, гарненького хлопчика, але іншої раси.
Син не міг прийти до себе, а мені так хотілося сказати: «А я ж казала!». Він поїхав за кордон на заробітки аби не бачити і нічого не чути про колишню дружину. А Світлана вернулася в село до батьків з двома дітьми і я певна, що вона не пропаде, бо ще знайдеться на неї такий охочий, як мій син.
Тепер я не знаю, що мені робити зі старшеньким її сином, адже дитині вже вісім років і він до нас приходить, як до діда і баби. Він не розуміє, що ми не його рідня, а я не можу перед дитиною закрити двері. А ще я помітила, що він говорить такі речі, наче йому мати в уста те вкладає, мовляв, мама плаче і сумує за татом, тобто Андрієм.
Що бабуся й дідусь мамі докоряють, що не дають багато грошей, що він хоче шоколадку, а мама не має за що купити і чи скоро вернеться «тато Андрій», чи він прийде до нього і чи купить йому велосипед, як в Толика.
І мені за те хочеться ту Світлану провчити, що вона через дитину хоче назад влізти в життя мого сина! Я нічого Андрієві не кажу про малого, хай собі там спокійно живе та набирається розуму, раз я його не навчила розбиратися в людях, то життя його точно навчить. Хоч я не хочу аби життя його вчило такими методами.
Історія основана на реальних подіях, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота