– Дитино, ти маєш мати завжди роботу і свою думку. Ти маєш жити так, щоб сама на себе розраховувати, навіть, як чоловік збоку тобі буде щебетати солодці слова. Чоловіки в житті будуть приходити і йти, а ти в себе маєш бути сама, моцна!

Я тільки усміхалася на її слова, а мама ще й дискутувала з бабусею:

– Що ви вчите? Вона гарна і чоловік її буде все життя цінувати!

– Ет, – бабуся тільки рукою махала.

Вже моя донька такого віку, як була я і нема вже бабусі аби їй розказати, якою треба бути в житті, а от я на власній шкірі відчула всі бабусині слова – чоловік від мене пішов. Ні, не пішов, а вигнав нас з донькою з квартири.

Чоловік нас пішов. Отак правильно.

Коли ми тільки з Русланом зустрічалися, то він справді носив мене на руках і казав, що так буде робити довіку. Ми одружилися і він почав наполягати, що я маю закинути диплом на антресолі і бути зразковою домогосподаркою.

Напевно, про такі слова мріє кожна жінка:

– Люба, я тебе буду забезпечувати! Навіщо тобі якась нудна і малооплачувана робота? Рости дітей і радій життю, бо я тобі все це дам.

І ось тоді в моїй голові почався діалог між мамою, яка плескала в долоні і радила погодитися і бабусею, яка хитала головою і говорила своє улюблене «Ет»!

Я сказала, що буду працювати. бо навіщо я тоді вчилася. Попри те, я мала встигати робити все по дому і мені не було поблажок, що я стомилася, бо чоловік одразу казав:

– Лишай роботу і хоч щось роби по-людськи.

З часом я почала встигати всюди і навчилася розприділяти свій час, але з появою донечки повністю вжилася в роль домогосподарки, в якій пробула цілих шість років, доки дитина не пішла в школу. Ось тоді я й зрозуміла, про що казала мені бабуся! Просити в чоловіка на все гроші і відчитуватися за кожну покупку – ось таке було життя, зате кухня сяяла, але не я.

Мені здавалося, що я живу в нормальному шлюбі, де є й злети і падіння, бо ж у кого їх нема. Думала, що знаю свого чоловіка, але!

Через двадцять років шлюбу чоловік мені показав на двері:

– Квартира на маму переписана, тому не розраховуй на щось від мене. Я знайшов достойну жінку, яка буде мене слухатися, а ти живи як і хотіла – незалежно,- зареготав він.

І знаєте що? Для мене це не було кінцем світу, бо я була навчена на те, що я сама собі ґаздиня маю бути.

Я ще більше зраділа, що не казала чоловікові про свої заощадження, адже не хотіла його засмутити тим, що у мене вже давно більша зарплата, ніж у нього. Я не хотіла зачепити його чоловіче «его», тому й казала, що заробляю мало. Сума за ці роки набралася пристойна і хоч я мріяла купити доньці квартиру, але тепер купила квартиру нам.

Донька поступила, а я потроху облаштовуюся в новій ролі вільної жінки. Виявилося, що й кінотеатри є в місті, і ресторани хороші і подруги старі знову віднайшлися.

Життя мене не перекинуло, а просто показало ще одну сторону, про яку я давно забула, бо мала лише роботу і дім.

А якось з чоловіком своїм зіткнулася в ювелірному – підшуковував щось коханій за оптимальною ціною, а я прийшла теж за чимось гарним, щоб відзначити свою річницю звільнення. Бачили б ви, як та дивилася на гарнітур, який я приміряла, а коли я сказала, що купую, то та просто вилетіла з магазину. А вона думала, наївна, що Бога за бороду вхопила. Ха-ха-ха.

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота