Я таке побачила у сина вдома, що не могла змовчати, та й кожна мати би таке не попустила і не допустила. Чи мій син не заслуговує їсти нормальну їжу? А він, бідненький, до того вже звик, що й не розуміє, про що я йому кажу.

– Сину, та якась повага має бути у жінки до тебе! Ти ж заробляєш гроші, а сам подивися, що ти їж!

Я йому показую на те, що йому Надія підсунула, а він й далі кліпає очима.

Ой, то не добра була невістка, я одразу таке відчула, але як прийшлося в нас жити, то така вже була добренька та тихенька, мамкала біля нас та таткала.

Хоч вони й після інституту оженилися, але перші два роки жили у нас. А як інакше, бо звідки вони мали гроші на оренду квартири? Я вчила Надю готувати аби вона могла з картоплі, знаєте, і десерт зробити.

– А до чого іншого вчепитеся їсти, – казала я їй, – а так і ситно і кожного разу можна підливку міняти, так що кожного разу страва інша.

Все їй показувала, де дешевші ціни, знайомила на базарі з жінками у яких я беру роки продукти і не дорого, де яйця дешеві, де хліб смачний. Все показувала аби вона знала, як мого сина надалі годувати. А вона он як мою науку прийняла до серця.

Тільки син почав отримувати кращу зарплату, як Надя тягне його на орендовану квартиру.

– Діти, та ви що? та ще рік у нас поживіть, щоб на ноги стати, ми ж вам усе даємо, утримуємо, а вам так вже хочеться гроші тринькати?, – казала я наче їм обом, але знала я, що то Надя те все придумала.

– Та ми вже якось самі, мамо, – каже вона і усміхається, – ви мене всього навчили, то я буду добре за Олегом дивитися.

Ну, що я мала робити? Пішли на квартиру і через місяць вже син сказав, що ми скоро станемо дідусем і бабусею. Ми зраділи, допомагали грошима, бо ж треба їй було всього корисного їсти, усім допомагали, самі не так смачно їли, а все гроші дітям, аби онук ріс здоровим.

І вже дитині два роки, я часто у них буваю, але таке вперше побачила і аж мені стало не по собі. Прийшла я до них з сумками, якраз з базару та присіла на кухні, мені Надія чай приготувала, а сама готувала обід для сина і чоловіка.

Почала вона всілякі зірочки вирізати в хлібі, далі взялася до ковбаси, далі якогось зайця робила з яйця і те все так гарно на тарілку виставила та побігла до дитини. А оті всі відходи, що не підійшло до зайця і лишилося від м’яса, то все вона на тарілку зсунула і кличе Олега їсти!

Той прийшов, полив кетчупом, майонезом і уплітає!

– Синку, – питаю я тихо, – а ти часто таке їси?

– Так, – каже син.

– А то тобі нема нормальної їжі, лиш те, що від сина лишається?

– Та то нормальна їжа, – каже син, – що в м’ясі не нормального?

– Ага, а те, як то подано – то теж нормально.

– Ну, на тарілці ж, – сміється син.

– Ну так, не на лопаті ж…

Але перед невісткою я вже себе не стримала і сказала все, що думала.

– То отак їсть чоловік? То що за таке ставлення? Він тебе годує, на вас заробляє, а ти йому отак вдячна? Піди на роботу і зароби на продукти. А потім будеш з них отаке витворяти!

Й досі не можу прийти до себе, бо у мене такого й близько не було. Звичайно, якщо якась страва мені не вдалася, то я її сама й з’їм, чи присмагле що. Але отак над продуктами викабелюватися? Та де таке видано?

Я навіть думаю, що то й перед Богом є не добре. А ви як гадаєте?

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота