День видався теплим, сонце вже хилилося до заходу, віддаючи останнє тепло деревам у садку. У дворі чути було, як онуки з невісткою пораються біля квітника, щось обговорюють, сміються. Це був той спокій, про який ми мріяли роками.

Аж раптом рипнула хвіртка. На доріжці стояла жінка. Вона переступала з ноги на ногу, тримаючись за паркан, ніби їй важко було робити кожен крок. Вона була зовсім не схожа на ту пишну, впевнену в собі жінку, яка десять років тому з високо піднятою головою ішла з нашого двору, забираючи з собою дітей і майно.

Це була Юля.

Вона повільно підійшла до сходинок веранди. Вона дивилася на мене знизу вгору, і в її очах не було й краплі тієї колишньої гордості чи зверхності. Вона тремтіла, хоча на вулиці було тепло.

— Доброго дня, мамо, — витиснула вона з себе. Голос був сиплий, тихий, ніби їй бракувало повітря.

— Я тобі не мама вже десять років, Юлю, — відповіла я спокійно, хоча серце в грудях калатало шалено. — Чого прийшла? Олег зараз на роботі, та й немає вам про що говорити.

Вона зробила крок уперед і схопилася за перила. Сльози виступили на її очах, котилися по виснажених щоках, залишаючи мокрі доріжки.

— Я прийшла до вас, — мовила вона, задихаючись. — Я на коліна перед вами стану, якщо треба. Я прошу вас, благаю… Заберіть хлопців. Заберіть Назара та Ігора до себе.

Я завмерла. На мить мені здалося, що я недочула.

— Що ти таке кажеш? — спитала я, відчуваючи, як гнів починає підніматися з самого низу душі.

— Я важко хвора, — тихо промовила Юля, опустивши голову. — Лікарі кажуть, що часу в мене зовсім мало залишилося. Мені немає на кого лишити дітей. Заберіть їх до себе, вони ж ваші онуки.

Я встала, вирівняла спину й дивилася на неї. В мені закипало все, що збиралося протягом цього десятиліття.

— Чекай, Юлю, — сказала я їй, тримаючи голос під контролем, хоча губи мої тремтіли. — Ти взагалі чуєш, що ти говориш? У Олега зараз своя родина. У нього є дружина, там двоє малих дітей ростуть. Ти чим взагалі думала, коли сама його батьківських прав позбавляла?

Юля закрила обличчя долонями. Вона почала розгойдуватися з боку в бік, важко зітхаючи.

— Він мені зрадив… — прошепотіла вона крізь сльози. — Він тоді поїхав на роботу і там… він зрадив мене, я не могла цього пробачити.

— Зрадив чи ні, я не знаю і знати не хочу! — твердо перебила я її. — Ти зараз це згадуєш? А тоді ти про що думала? Зрадив він тобі чи ні, але ти свідків до суду приводила! Вони казали, що він такий-сякий, що грошей не давав, що він нероба! Його ж швидка з суду забрала, коли ти собі квартиру забрала і дітей. Ти про це пам’ятаєш?

Юля мовчала, лише дрібно тремтіла, не підводячи очей.

— А тепер як? — вела я далі, крок за кроком підходячи до краю веранди. — Тепер, коли тобі стало важко, ти прийшла й питаєш, як він буде дітей твоїх ростити? А як вони поводилися всі ці роки? Ти ж їм у голови вклала, що батько їхній — найгірша людина на світі. Ти ж навчила їх нас цуратися!

Я згадала ті дні, і в горлі в мене став важкий клубок. Скільки разів я йшла селом, бачила своїх онуків, Назарка й Ігорчика. Вони росли, ставали схожими на Олега. Я купувала їм цукерки, якісь іграшки, носила в сумці, сподіваючись просто привітатися. А вони, побачивши мене ще здалеку, переходили на інший бік дороги! Вони відвертали обличчя, вдавали, що не знають мене, а один раз Назар навіть відштовхнув мій пакунок і сказав, що їм від нас нічого не треба, бо ми їм чужі.

— Вони на другу сторону дороги переходили, коли я йшла! — вигукнула я. — Вони відверталися, коли я до них заговорити намагалася! А тепер що? Тепер вони раптом мої онуки стали? Коли припекло, то згадала, що в них є батько й бабуся?

— Я прошу вас, вони ж діти, вони не винні, це я їх так навчила, це я їм так казала… Вони пропадуть самі.

— А де твої батьки? — відрізала я, не поступаючись ні кроком. — Хай твої батьки їх виховують! Вони разом із тобою на суді сиділи й кивали головами, коли на мого сина бруд лили. Вони тішилися, коли ти Олега без копійки лишила. От хай тепер беруть своїх онуків і ставлять на ноги. А мені своїх треба на ноги ставити! У мене в хаті два малих онуки ростуть, яким треба спокій і нормальне життя. Мені в хаті спокій потрібен!

Я дивилася на неї і не відчувала жодної радості від її каяття.

Я згадала, як Олег збирав себе по шматочках. Як він роками працював без відпочинку, не спав ночами, коли відкривав свою невелику майстерню. Як згодом зустрів хорошу, добру жінку, яка не лякалася його мовчазності й закритості, яка вилікувала його душу своєю увагою та турботою. Вони разом побудували нову велику хату, народили двох чудових діточок. Син нарешті почав посміхатися, у нього пішов бізнес, коли повернув собі добре ім’я.

І ось тепер, коли в Олега все чудово — і нова родина, і хату вибудував, і бізнес процвітає, — з’являється Юля.

— Ти прийшла саме тепер, — тихо, але з притиском сказала я. — Коли в Олега все налагодилося. А як перед усім селом його шпетила, то все було добре! Тоді ти не думала про майбутнє.

— Я помилилася… — прошепотіла Юля. — Я була немудра, я слухала не тих людей…

— Ні, Юлю, ти не була дурна. Ти була зла. Ти хотіла зачепити, і ти зачепила. А тепер ти хочеш, щоб ми знову перекроїли своє життя, прийняли хлопців, які нас не признають, і зруйнували нову сім’ю Олега? Щоб його дружина мала це терпіти? Щоб малі діти бачили сварки й чужі образи?

— Назару й Ігорю вже не по п’ять років. Вони підлітки. Вони самі вибрали свою дорогу, бо ти їм так вказала. Якщо їм потрібна буде допомога — є закони, є твої батьки. А до нашої хати не ходи. Не руйнуй те, що ти не будувала.

— Мамо, не зачиняйте двері! Благаю вас!

— Я тобі не мама, — повторила я востаннє.

Я зайшла в хату й закрила перед нею двері. Клацнув замок.

Я прислонилася спиною до твердого дерева й заплющила очі. Руки тремтіли, серце калатало так, ніби хотіло вискочити з грудей. За дверима певний час панувала тиша, потім почулися повільні, важкі кроки, які поступово затихали на доріжці. Хвіртка знову рипнула й зачинилася.

З кімнати вийшла Олегова дружина, тримаючи на руках наймолодшу донечку. Вона глянула на мене стурбованим поглядом:

— Мамо, хто це був? Хтось приходив? Я чула голоси на веранді.

Я витерла долонею чоло, вирівняла дихання й посміхнулася до неї та до малої, яка простягала до мене рученята.

— Ніхто, доню, — спокійно відповіла я, беручи онуку на руки. — Помилилися дверима. Ідіть мийте руки, зараз будемо вечеряти.

Ми сіли за великий стіл. Незабаром повернувся Олег, втомлений після роботи, але усміхнений. Він обійняв дружину, поцілував дітей, розпитав мене про справи.

Я дивилася на сина, на його спокійне обличчя, і розуміла, що зробила все правильно. Кожен у цьому житті сам робить свій вибір, і кожен сам відповідає за те, що посіяв.

Минув місяць після того дня.

Якось на базарі до мене підійшла наша колишня сусідка, яка жила неподалік від батьків Юлі. Вона довго переминалася з ноги на ногу, тримаючи в руках торбу з городиною, а потім не витримала:

— Ганно, а ти чула, що Юлю забрали до лікарні? Зовсім кепська вона.

— Не чула, — коротко відповіла я, намагаючись тримати обличчя байдужим.

— Та кажуть, її батьки зараз з хлопцями крутяться. Батько її буркотить, що не знає, як далі з ними бути, бо пенсія мала, а хлопцям рости треба, вдягатися. Всі думали, що Олег їх до себе забере, вони ж його сини…

Я подивилася сусідці прямо в очі.

— А де був той батько Юлі, коли вона Олега з хати виганяла? — спитала я тихо, але так, що сусідка аж відступила на крок. — Де він був, коли вони на суді казали, що Олег їм ніхто і бачити його вони не хочуть? Вони самі так вирішили. Олег їм більше не батько за документами, вони самі того домоглися. От хай тепер самі й думають.

Сусідка зітхнула, опустила очі й більше нічого не казала, швидким кроком пішовши геть.

А що я не так сказала?