У мами день народження. За тиждень до нього вона сказала, щоб ніхто не приходив, бо то серед тижня і погода погана: «Нащо в таку погоду їхати і себе трудити?».

За два дні до дня народження вона спитала:

– Ви будете чи ні, аби я щось встигла приготувати.

На самий день народження на кухні пахло сметанковою підливою до голубців, тушкованим м’ясом, м’ясним салатом і хроном. Мама стояла біля плити, поправляла фартух. Її обличчя було червоним від пари. На столі вже тіснилися тарілки: нарізка, салат із майонезом, оселедець, загорнутий у тонкі кільця цибулі. У центрі стояв торт у пластиковій коробці, який ми з чоловіком принесли десять хвилин тому.

— Мам, ну нащо стільки всього? — я поклала руку їй на плече. — Ми ж казали, що просто посидимо.

— Треба, щоб було по-людськи, — відповіла вона, не повертаючись. — Шістдесят років раз буває. Сідайте. Вітя, бери стілець із кімнати, бо тут місця мало.

Ми сіли. Мама нарешті опустилася на край табуретки. Вона дивилася на торт крізь прозору кришку. Там були кремові квіти, занадто яскраві, майже ідеальні. Вона раптом закрила обличчя руками. Плечі почали дрібно здригатися.

— Мамо? Ти чого? — я підсунулася ближче.

— Дитино, як ми добре тепер живемо, — прошепотіла вона в долоні. Голос був глухий. — Подивися на цей стіл.

— Мам, свято ж. Перестань.

— Я тобі ніколи й торта не могла спекти, — вона відняла руки від обличчя, очі були мокрі. — Жодного разу. Не було коли. Робота, потім город, потім стайня. Вічно загнана. А тепер яка краса — пішов у магазин і купив.

— Нам і не треба було тих тортів, — сказала я.

— Мені так сумно, Людо, — вона подивилася на мене дуже серйозно. — Що я не могла тобі дати в житті ніякої радості. Жодної. Все бігом, все в дефіциті, все з боєм.

Вона дивилася на торт і його не бачила, слова лилися з неї зі слізьми.

— Я ж після зміни бігом на потяг аби до вас встигнути, а потім десять кілометрів пішки йшла в темінь. Сумки важкі несу, все щось з роботи несла, бо в селі й того не купиш, лиш один хліб привозили та капуста морська на прилавках стояла.

— Я пам’ятаю, як ти пізно приходила, — кивнула я. — Бабуся все тебе чекала, до пізна світила аби ти бачила дорогу. Коли ми вже сонні очі терли, то вона на вулиці світло включала і не спала, поки ти не прийдеш.

— А пам’ятаєш, як я тканину купила? — вона раптом слабко посміхнулася. — Не сукню готову, бо то було дорого, а рулон полотна. Чорного, в білий горошок. Я тоді вважала це за таку радість, що вдалося відріз дістати. Думала, пошию нам обом, будемо такі гарні.

Я відчула, як у горлі став клубок.

— Мамо, я саме ці плаття і згадую. Вони були в білий великий горох. Ти пам’ятаєш? Я так пишалася тоді. Думала, що ми з тобою однакові, як подружки. Мені здавалося, що це найгарніший одяг у світі.

— Воно ж було просте, те плаття, — мама зітхнула. — Криво пошите, бо я вночі строчила, очі злипалися.

— А коли воно мені стало мале, я плакала, — сказала я. — Пам’ятаю, як ти намагалася його випустити по швах, але там уже тканини не вистачало. Я його до останнього в шафі тримала. Хотіла, щоб воно на мене знову налізло.

Мама мовчала. Вона взяла ніж, але так і не почала різати торт.

— Я не пам’ятаю жодного застілля, мамо. Не пам’ятаю, що ми їли на мої дні народження чи на твої. Все те м’ясо, голубці… воно десь зникло.

— Бо не було там нічого особливого, — відрізала вона.

— Зате я пам’ятаю «Зоряне сяйво», — я посміхнулася. — Пам’ятаєш, ти принесла цілий кульок? Синій такий пакет, шелесткий.

— Де я його взяла? — вона нахмурилася, намагаючись згадати. — Мабуть, премію дали чи хтось виніс зі складу.

— Не знаю, де ти його взяла, але там було стільки цукерок, що я їх цілий місяць їла. Складала в коробку з-під взуття під ліжком. Щовечора діставала одну, розгортала повільно. Оце була радість. Справжня. Я навіть запах тих обгорток пам’ятаю.

— Одна коробка цукерок на все дитинство, — мама знову схлипнула. — Хіба ж це життя?

— Це було класне життя, — я взяла її за руку. — Ми раділи всьому, що ти приносила. Чи то альбом, чи олівці, які писали погано. А якось ти принесла такі олівці, що ними з усіх боків можна було малювати. Це була така радість. Мамо, я тепер не знаю чи й радію так сукні, як тоді тим олівцям… Давай уже торт різати. Бо Вітя зараз весь оселедець з’їсть.

Вітя, який до цього сидів тихо, вдячно кивнув і потягнувся за хлібом.

— Ріж, — сказала мама і подала мені ніж. — Тільки тонко, бо він солодкий дуже.

Я відкрила пластикову кришку. Вона голосно клацнула. Мама почала розкладати салат по тарілках, роблячи це звичними, швидкими рухами. Більше вона не плакала. Тільки іноді дивилася на моє зап’ястя, ніби шукала там те старе синє плаття в горошок.

— Тобі більше покласти чи як? — запитала вона Вітю.

— Як покладете, мамо, так і буде, — відповів він.

Ми почали їсти. У телевізорі в сусідній кімнаті хтось голосно сміявся, але ми його не вимикали. На кухні було тепло. Мама з’їла шматочок торта, дуже маленький, і сказала, що більше не хоче. Припрошувала аби ми нічого не лишали їй доїдати, бо їй забагато.

– Аби ви не були голодні. І торт візьміть з собою. Дітям дасте. Від бабусі.

– Але це твій торт!

– Мені засолодкий, а вони зрадіють.

Ось такий день народження був у моєї мами. І я не пригадую аби ми ходили на чиїсь свята. Невже тоді у всіх не було дня народження?