Мама нарекла мене Олександрою, але всі мене кликали Лесею, Лесюнею, Лесюнькою.

Але в родині чоловіка дуже швидко вирішили, що це занадто красиво.

— Та яка вона Олександра, — сказала якось тітка чоловіка, — Леська вона. Лесь-ка.

І сказано було так, з притиском, ніби мене зменшили вдвічі й поставили на потрібне місце.

Я тоді ще не знала, що це не випадково. Це була, так би мовити, вступна частина. Мене не просто назвали інакше — мене поставили до відома.

Перший сімейний збір відбувся ще до весілля. Я думала, що це просто вечеря, знайомство. А вийшло щось середнє між нарадою і інструктажем.

— Значить так, Лесько, — почала свекруха, — щоб ти одразу розуміла, хто є хто.

І пішло. Вона витягла на світ величезний фотоальбом і почала показувати, хто є хто з родичів. Особливо свекруха наголосила на фото її старшого сина з невісткою.

— Вона в нас… ну, як би сказати, — свекруха помовчала, — зазнавака.

— Горда, — підхопила сестра чоловіка.

— І не гостинна, — додала тітка.

— До неї не дуже хочеться йти, — сказали мені. — Стіл абиякий, сидить, мов королева.

І тут усі подивилися на мене.

— Але ти такою не будь, — сказала свекруха. — Будеш проста, будеш старатися — і тебе всі любитимуть.

Я тоді кивнула. Щиро. Бо я справді хотіла, щоб мене любили.

Після весілля вони почали ходити до нас в гості, без попередження.

— Ми тут недалеко були.

— Та ми буквально на хвилинку.

— Що там у вас є перекусити?

Спочатку я бігла на кухню з радістю. Мені здавалося: от ще трохи, ще раз, ще одне застілля — і я стану своєю.

Я пекла. Варила. Влітку, взимку, восени. В будь-який день і будь-яку годину.

Я накривала столи. Навіть коли була втомлена. Навіть коли не хотілося нікого бачити.

— Ну ти ж у нас господиня, — казали.

Але ніхто не казав «дякую».

Казали:

— А чого так мало? Шкодуєш на стіл поставити?

— А раніше було смачніше. Ти не стараєшся.

— А ти пам’ятаєш, як минулого разу ти робила той салат, чому зараз його нема?

— Розлінилася ти, Лесько, – докірливо дивилися очі родичів, близьких і далеких.

Минуло кілька років. Я вміла накривати стіл із нічого. Я знала, хто що їсть, коли готувати пісне, коли м’ясне… Я вже наперед знала, що скажуть.

І все одно — я була не така.

Одного дня я зустріла Оксану в супермаркеті. Я з навантаженим візком з острахом проїхала повз неї і привіталася.

— Привіт, — сказала я.

Вона підняла очі й подивилася на мене уважно.

— Привіт, Лесю…

Я поїхала на касу, а вона раптом пішла за мною.

Вона важко зітхнула і сказала:

— Я тобі поможу один раз. Якщо дійде — то твоє щастя. Якщо ні — сама й винна.

Я нічого не відповіла. Спакувала в пакети продукти і ми вийшли, Оксана взяла в мене один пакет і провела додому. Я не хотіла її запрошувати до квартири, бо знову чимось частувати не мала сили.

Але вона сказала:

— З тебе символічний чай, а з мене порада. Більше нічого на стіл ставити не потрібно.

Я з такою полегкістю зітхнула, що вона аж розсміялася:

— Я теж колись старалася, — продовжила вона. — Думала, що якщо ще трохи, ще один торт, ще один салат — мене нарешті почнуть поважати і цінувати.

Вона подивилась на мене співчутливо.

— А потім зрозуміла, що їм мало. Завжди мало.

Я слухала й відчувала, як у мені щось повільно опускається.

— Одного разу вони прийшли пізно, — сказала Оксана. — Дуже пізно. А я втомилась. І знаєш, що зробила?

Я похитала головою.

— Поставила на стіл сиру, нечищену картоплю. І сказала: «Одинадцята вечора. Ось почистіть і посмажте. А я спати йду».

Вона зітхнула.

— З того дня мене зненавиділи. І забули. Забули всі ті роки, коли я зі шкіри пнулася.

Вона допила чай і пішла.

— Ти не маєш бути зручною для всіх, — сказала вона мені наостанок. — Ти маєш бути найкращою для себе.

Після тієї розмови в супермаркеті я ще довго думала. Не день і не два. Я пекла далі. Варила далі. Накривала столи далі. Наче нічого не сталося. Наче я нічого не чула.

Але всередині щось уже зрушилося.

Одного вечора вони знову прийшли пізно. Без дзвінка. Просто подзвонили у двері, як завжди.

— Ну що, Лесько, ми швиденько, — сказали. — Чайку поп’ємо.

Я подивилась на годинник. Було за одинадцяту. Я зайшла на кухню, відкрила холодильник, подивилась — і нічого не дістала.

Дістала пакет картоплі з балкону. Поставила його просто на стіл.

— Ось, — сказала. — Картопля. Сковорідка там. Олія теж.

Вони мовчали.

— Я спати йду, — додала я. — Втомилась.

І пішла.

Я лягла і вперше за багато років заснула одразу.

Більше вони так не приходили. Почали казати, що я я попала під вплив Оксани, що це вона все зіпсувала, а все ж було так чудово. Тепер намагаються через мого чоловіка до мене достукатися, але я йому сказала, що як хоче й далі водити родичів, то сам і готує, або веде в ресторан, може там цим гурманам вгодять.

З Оксаною ми не стали близькими подругами, але тепло вітаємося при зустрічі.

Мені стало легше і вона щиро цьому радіє. Тепер я знаю, що в родині має бути затишно всім, а не лише комусь одному. Хіба ні?