Свекруха з порогу почала ламати комедію і хапатися за серце. Позаду неї виднілася ціла гора сумок і не треба було бути мудрецем аби зрозуміти, що буде далі.

Поруч переминався з ноги на ногу мій чоловік, Микола, і поглядом благав мене не влаштовувати сцену.

— Світлано, доню, я буквально на пару днів, — просипіла Віра Павлівна, хоча очі в неї бігали цілком жваво. — Там у мене Марія з усією кагалою забарикадувалися. Ви не уявляєте, що вони з моєю кухнею зробили за дві доби. Я просто не витримую цього гармидеру.

Я мовчала. Схрестила руки на грудях і просто дивилася, як Микола затягує її валізи в наш щойно відремонтований коридор. Мені хотілося кричати, що це її власне марнославство привело цих родичів до неї в хату, що вона сама вирила цю яму, розказуючи всім направо й наліво про наше «нечуване багатство». Але я пообіцяла собі: жодного слова. Коля в мене м’який, він не може виставити матір, навіть коли вона витворяє таке, від чого волосся дибки стає. Але я — не він.

А почалося все так гарно. Вперше за десять років спільного життя ми з Миколою вирвалися на справжній відпочинок. Не на дачу до родичів полоти картоплю, і не в райцентр до тітки, а до моря. Ми ці гроші збирали по копійці, відмовляли собі в усьому, поки виплачували позику за нову квартиру і робили в ній пристойний ремонт.

Пам’ятаю той ранок на курорті. Я прокинулася від того, що сонце заглядало у вікно готелю, а небо було таке чисте, аж очі різало. Я стояла на балконі, вдихала солоне повітря і думала: «Ось воно. Ми це зробили». Микола підійшов, обняв мене, усміхнувся.

— Привіт, сонце. Куди сьогодні підемо? Може, на той далекий пляж, де скелі? — запитав він, потягуючись.

І в цей момент на тумбочці задзвенів телефон. Микола глянув на екран, і вся його ранкова безтурботність кудись випарулася. Він важко зітхнув і я без слів зрозуміла, хто телефонує.

— Мати, — коротко кинув він і просто простягнув мені трубку. — Візьми ти, будь ласка. Я не можу зараз із нею сперечатися про розсаду чи сусідів.

Я взяла телефон, намагаючись зберегти залишки гарного настрою.

— Алло, Віро Павлівно? Доброго ранку. Як ви там?

— Ой, Світлано, здрастуй, — голос у свекрухи був дивно напружений, занадто солодкий. — Як доїхали? Чоловікові телефон дай, треба дещо спитати.

— Та він ще в душі, — збрехала я, бо бачила, як Микола відчайдушно махає руками, мовляв, «мене немає». — Щось термінове?

— Та ні, так… Хотіла уточнити чи все добра і скільки ви там будете?

Я здивувалася, вона ж знала, що ми поїхали на два тижні.

– Як вам і казали, – відповіла я.

— Та просто забула щось, от і запитала. Не бери в голову, відпочивайте там, не обгоріть на сонці, — і вона швидко дала відбій.

Я тоді ще здивовано подивилася на телефон і переказала розмову Миколі. Він тільки плечима знизав. Мовляв, мама є мама, у неї сім п’ятниць на тиждень. Ми тоді й уявити не могли, який «сюрприз» вона нам готує.

Ми насолоджувалися відпусткою, їли фрукти, ходили на ринок за екзотичними морепродуктами, про які раніше тільки в журналах читали. Це було наше маленьке свято перемоги над боргами і вічною роботою до пізньої ночі. А в цей час у нашому рідному місті розгорталася справжня комедія в стилі сільського театру.

Як я потім дізналася, Віра Павлівна вже давно вела «світське життя» серед своїх родичів. Вона була головним постачальником новин про те, як її син «вибився в люди». У її розповідях наша квартира перетворювалася на палац з мармуром, а Микола — ледь не на нафтового магната. Вона обожнювала це відчуття переваги. Особливо перед молодшою сестрою Марією, яка все життя прожила в райцентрі і рахувала кожну гривню.

І от Марія подзвонила їй у сльозах. Виявилося, її чоловік, дядько Степан, заснув з недопалком. Слава богу, всі живі лишилися, але квартиру було потрібно негайно ремонтувати, а жити там було неможливо через сморід і розруху.

— Віро, виручай! — плакала Марія в трубку. — Нам нікуди йти, Степан намагається щось відмити, але там ремонт потрібен капітальний, а грошей — нуль. Онуки малі, де нам голову прихилити?

Віра Павлівна слухала це все, і в її голові, мабуть, увімкнувся режим «королеви-благодійниці». З одного боку, їй було шкода сестру, а з іншого — вона дуже боялася, що Марія попросить грошей. Грошей у самої Віри Павлівни було небагато, а просити в нас вона побоялася, бо знала про позику.

— Ой, Маріє, ти ж знаєш, Микола зараз на морях, квартиру нову купили, меблі дизайнерські, — знову почала вона свою шарманку, щоб підкреслити статус. — Грошима зараз туго, самі в позиках ради такого шику…

— То ми хоч на підлозі десь у тебе пересидимо місяць? — з надією запитала сестра.

Тут Віра Павлівна і «підскочила». У неї ж спокій, серіали, квіти на підвіконні. А тут — Марія, Степан, їхня донька з чоловіком і двоє малих дітей. Це ж табір!

— Та ти що, Маріє, в мене ж тиск! Я ледь ходжу, мені спокій потрібен, лікарі заборонили нервувати.

— Що ж робити? Нам під парканом ночувати? Ти ж у нас найбагатша, найрозумніша, всім помагаєш…

Ці слова були для свекрухи як мед. Вона не могла дозволити собі впасти в очах родичів. І тут її осінило.

— Слухай сюди, — гордо заявила вона. — Є квартира. Та, де Коля раніше жив. Він мені її фактично віддав, каже: «Мамо, роби з нею що хочеш, нехай стоїть як резерв». От я вам її і даю. Їдьте туди і живіть скільки треба.

— А Микола не буде проти? — засумнівалася Марія.

— Та хто він такий, щоб матері суперечити? Я сказала — моя квартира, значить моя. Там і меблі є, і техніка. Тільки одяг беріть і їдьте.

Марія там мало не розцілувала телефонну трубку. Вже наступного дня вся їхня велика родина вантажилася в старий «пазик», щоб підкорювати обласний центр. Вони заселилися в нашу порожню квартиру з таким розмахом, наче виграли в лотерею. Марія, не гаючи часу, покликала доньку з зятем: «Чого ви там киснете в тому райцентрі? Тут місто, робота знайдеться, квартира задурно, місця повно!».

Коли ми повернулися з відпустки, перше, що зробив Микола — подзвонив матері. Він був у чудовому настрої, хотів завезти їй подарунки, сувеніри.

— Мамо, ми приїхали! Завтра заскочимо. До речі, я там завтра вже з орендарями домовився зустрітися біля старої квартири. Треба ключі передати.

На тому кінці запала тиша. Така довга, що я навіть подумала, чи не обірвався зв’язок.

— Яку квартиру, Колю? Яку таку оренду? — нарешті озвалася Віра Павлівна.

— Ну як яку? Нашу «двійку» на Шевченка. Я ж казав тобі, що знайшов людей, вони аванс скинули, якраз нам на виплату вистачить на пару місяців вперед.

— Ти знаєш, сину… — голос свекрухи став таким повчальним, ніби вона читала лекцію першокласнику. — Квартира та все одно порожня стояла. А у тітки Марії біда. Я, як старша в роду, прийняла рішення. Вони зараз там живуть. І не треба на мене підвищувати голос, ми ж не чужі люди, треба допомагати бідним родичам.

Микола просто опустився на стілець у передпокої. Він дивився в одну точку і, здається, забув, як дихати.

— Мамо, ти що? — нарешті видавив він. — Ти поселила шістьох людей у квартиру, яку я вже здав за договором? Я гроші взяв! Мені їх тепер звідки віддавати? І куди я людей поселю, які завтра з речами приїдуть з іншого міста?

— Повернеш гроші, велика проблема! Скажеш, що передумав. А Марія — це рідня. Тобі що, для рідної тітки метрів шкода? Ти ж он як розбагатів, у новій квартирі жируєш, на морях гуляєш. Треба бути скромнішим і милосерднішим. І не смій маму засмучувати, у мене в боку закололо.

Вона кинула слухавку. Микола сидів білий як стіна. Я ж навпаки — відчула, як у мені все закипає.

— Поїхали, — сказала я коротко. — Зараз же.

Коли ми під’їхали до будинку, я вже здалеку побачила, що у вікнах горить світло. Піднялися на поверх. З-за дверей доносився такий галас, наче там весілля в розпалі. Микола тремтячими руками вставив ключ у замок, але двері були відчинені.

Те, що ми побачили, не піддавалося ніякому опису. Моя колись охайна, чиста квартирка, де ми колись починали своє сімейне життя, перетворилася на щось середнє між вокзалом і складом макулатури. У коридорі стояли величезні сумки, перемотані скотчем. На підлозі в залі лежали матраци, застелені якимось сірим лахміттям. Усюди розкидані дитячі іграшки, брудні шкарпетки, якісь коробки.

На кухні сидів дядько Степан у майці. Перед ним стояла пляшка якоїсь каламутної рідини і тарілка з нарізаним салом.

— О! Колька! — зрадів Степан, побачивши нас. — Приїхали-таки! А ми тут уже обживаємося потроху. Сідай, племіннику. А чого з порожніми руками? Сходив би в магазин, чи що, треба ж новосілля обмити по-людськи!

Тітка Марія випливла з кімнати з рушником на плечі.

— Ой, діточки, дякуємо вам! Віра — свята жінка, так нас виручила. Каже: «Їдьте, живіть, Коля тільки радий буде, що квартира не пустує». Тут так добре, і до центру близько, і садочок під боком, ми вже й доньку туди записати хочемо…

Микола мовчав секунд десять. Я бачила, як у нього на шиї забилася жилка.

— Значить так, — голос у нього був тихий, але такий холодний, що навіть Степан перестав жувати сало. — Даю вам годину. Щоб через годину тут нікого не було.

Марія сплеснула руками:

— Колю, ти що таке кажеш? Нам нікуди йти! Віра сказала, що це її квартира, що ти їй подарував!

— Квартира моя. Я її заробив, я за неї податки плачу і я її здав іншим людям. А те, що вам мати наплела — це її фантазії. Година пішла. Світлано, виклич таксі, якщо їм треба.

Далі почалося: Марія кричала про «неблагодарних племінників», Степан намагався довести, що «по-чоловічому так не робиться», але Микола був непохитний. Він просто почав виносити їхні сумки в під’їзд. Марія, зрозумівши, що номер не пройшов, кинулася дзвонити сестрі.

— Віро! Твій син нас на вулицю виганяє! Ти ж казала! Ти ж обіцяла! — голосила вона в трубку.

Я чула, як на тому кінці Віра Павлівна намагається щось лепетати про «непорозуміння». В результаті, не знайшовши іншого виходу, вона зробила єдине, що могла в її стилі:

— Маріє, не плач. Переїжджайте до мене. Якось розмістимося. Коля просто… він не в собі після сонця, мабуть. Перечекаємо у мене пару тижнів, я щось придумаю.

Родичі поїхали, залишивши по собі такий безлад, що ми з Миколою до другої ночі мили підлогу, віддирали якийсь пластилін від шпалер і виносили сміття. Наступного дня приїхали справжні орендарі.

Минуло два дні. Віра Павлівна, яка «гостинно» прийняла шістьох родичів у своїй однокімнатній квартирі, не витримала. Коли в туалеті постійна черга, на кухні немає де сісти, а діти стрибають у тебе на голові, марнославство дуже швидко вивітрюється.

І ось тепер вона стоїть у нашому коридорі. Марія з сім’єю залишилася в неї, бо Віра Павлівна здуру пообіцяла їм «знайти гроші на ремонт їхньої хати», і тепер вони чекають від неї реальних кроків. А вона просто втекла до нас «пересидіти».

— Колю, ну ти ж розумієш, я не можу там більше, — шепотіла вона ввечері на кухні, поки я демонстративно мила посуд, не повертаючись до неї. — Вони все з’їли, що було в холодильнику. Я ж хотіла як краще…

Микола гладив її по руці.

— Мамо, ти хотіла виглядати краще, ніж є насправді. Ти розпорядилася тим, що тобі не належить, і підставила всіх.

— Ой, не починай… Я ж мати. Маєш право на помилку. Світлано, а що це ти мовчиш? Навіть чаю не запропонуєш?

Я вимкнула воду, витерла руки рушником і просто пройшла повз неї в спальню. Мені не було чого їй сказати. Бувають вчинки, після яких слова стають зайвими.

Через два тижні родичі таки поїхали. Віра Павлівна десь позичила грошей, віддала Марії, щоб ті швидше найняли бригаду і забиралися геть. Коли вона нарешті повернулася до себе, у нас у квартирі вперше за довгий час стало тихо.
Але вчора Микола заглянув у телефон і гірко засміявся. Показав мені пост у соцмережі, який виставила його мати. Там була її фотографія з Марією, вони обіймалися, а підпис був такий: «Сім’я — це найголовніше. Щаслива, що змогла допомогти рідним у скрутну хвилину. Благородство завжди повертається сторицею».

Я подивилася на це і зрозуміла, що вона нічого не навчилася. Вона вже вигадує нову історію, де вона — героїня. І я точно знаю: це не востаннє. Такі люди ніколи не зупиняються, поки є хтось, перед ким можна похизуватися чужим коштом.

– Це натяк на те, що ми будемо їй помагати віддавати її позику?

– Сподіваюся, що ні.

– Ти обіцяєш?

– Так, – очі в чоловіка забігали і я зрозуміла, що нічого не скінчилося.

І коли буде оте «довго і щасливо» з такою свекрухою?