Вперше я вирішила повністю довіритися свекрусі, вперше за всі тринадцять років шлюбу. Знаєте, Ілля з села, там мати тримала корову і свиню, а мої батьки все життя прожили за кордоном, купивши нам квартиру, машину і всім-всім забезпечуючи наших дітей, а їхніх онуків.

Ніколи мама мені не сказала, що маєш чоловіка і хай тобі щось купить. Ні, навпаки.

– Доню, ти маєш мати свої гроші і свій голос в родині, тримай свої гроші при собі, купуй собі що треба, дітям. А чоловік собі на прожиття хай заробить.

І я слухалася маму. Знаєте, Ілля й досі не може наскладати на гараж за всі роки нашого шлюбу, коли він не заробляв ні на ремонт, ні на меблі.

І якось я сказала, що раз він так хоче гараж, то тато давно його запрошує за кордон, йому потрібні працьовиті люди на будівництво.

Ілля спочатку віднікувався, але вже я не витримала:

– Ілля, доки ми будемо на батьківські гроші жити? Вони через рік-два вернуться в Україну і будуть жити для себе, а дітям хто буде забезпечувати гідне життя?

– Та якось буде, – каже він мене.

А мене аж підкинуло. Як я не люблю цю фразу. Вперше я її почула від свекрухи.

Це було тоді, коли у нас синові було вісім місяців і я дізналася, що чекаю другу дитину. Я була розгублена. Не знала, як сама справлюся, мама за кордоном і могла приїхати максимум на місяць мені помогти.

Я це розказала свекрусі з натяком, щоб вона подумала над тим, що мені треба буде допомогти, а вона тоді й каже:

– Ой, та якось буде.

Я тоді її прямо спитала чи вона б могла приїхати до нас на якийсь час, щоб мені допомогти.

– Ти що? У мене корова і свиня, я не можу їх залишити.

Моя мама мала залишити гарну роботу і мені помагати, але й вона більше трьох місяців не витримала.

– Вже дуже твій чоловік не гостинний, доню, хоч живе в нашій квартирі, мені його вираз обличчя псує апетит. Я тебе дуже люблю, але залучай його по догляду за дитиною.

Що далі почалося, ви самі добре знаєте. Бо чоловік був готовий в будь-який момент на щось образитися, лиш би не слухати мене і не бавити дітей. Довелося наймати няньку, але тут як тут стала свекруха.

– А що це ти в сина вимагаєш гроші на няньку. Ти з дітьми своїми бути не хочеш?

Я тоді мовчки закрила за собою двері і залишила свекруху одну з дітьми на годину. Коли прийшла, то та вже мовчала і ні слова не казала за няньку.

І от зараз я вирішила поїхати до чоловіка, дітей не хотіла брати, бо не знала, яка буде дорога. Вже про все домовилася, квитки купила, сумку склала і єдине – сказати свекрусі, коли приїхати до нас.

– Я не можу, Алло, – каже вона.

– Як це? Я ж до вашого сина їду.

– То й що? Хай вже він звідти вертається, всіх грошей не заробить. Ви родина і маєте жити разом, а не окремо по відео спілкуватися. Це не діло.

– Ганно Павлівно, у мене вже все на руках, я витратила гроші на поїздку, замовила готель, купила нову валізу. Я маю поїхати.
– Ні, я з дітьми не лишуся, вони мене не слухаються, вони звикли, щоб їм догоджати, а я не буду. Діти мають слухати бабусю і мовчки виконувати, а не питати для чого це треба.

– Справді? А мені здавалося, що це вони у Іллі таку рису перейняли.

Бо чоловік справді так робив, коли я просила щось зробити для мене, то починалося – а для чого це?

– Поясни мені для чого я маю йти туди, не знати куди, – спокійно казав чоловік, а я не могла спокійно пояснити і все робила сама.

Тоді я взяла дітей в машину і до бабусі, вони були проти, але я сказала, що інакше не буде і вони мають мене зрозуміти. Та вже не мала куди дітися, але все одно говорила про те, що сім’я має бути разом, що то не діло.

– Не діло, Ганно Павлівно, жити за рахунок моїх батьків.

– А ти хіба так не робиш?, – каже вона мені на те.

– Роблю, але це мої батьки.

– Ти хочеш сказати, що я вам нічим не помагаю? Та я свиню годую та все вам віддаю, а городину, а молока, а сири, масло, все вам. То не рахується?

– Порахуйте скільки коштує квартира і ваша корова, то й будете мати відповідь.

З цими словами я поїхала до чоловіка. Коли вернулася, то застала дітей вдома, вони жили в нашій квартирі з бабусею.

Ні, діти казали, що бабуся до нас переїхала, але де ж я думала, що вона таке втне і переїде до нас назавжди?

А вона мені на стіл гроші і каже:

– Ось тут за корову, ось тут за свиню, поля і мою хату. Я заслужила мати частку в вашій квартирі аби мене син на схилі літ доглянув.

Я стояла з роззявленим ротом. Моя свекруха не могла в місті жити, вона казала, що їй нічого не підходить, від шуму, до якості повітря, а тут вона захотіла жити у нас?

– Ганно Павлівно, ви жартуєте?

– Ні, я тобі даю гроші аби ти мене доглядала.

– Вам шістдесят п’ять.

– То й що?

– Мої батьки ще на себе заробляють і їм так само.

– А у мене рік за два, сільська праця важка.

Я вже не могла то спокійно слухати, подзвонила Іллі, а той тоді каже:

– Я куплю мамі квартиру, хай поки у нас поживе.

– А як гараж?

– Мама важливіша.

І як мені в цій ситуації бути, коли одна мама на себе всю увагу забирає?

– Тепер ви раді, що Ілля буде ще довше за кордоном?

– Чого ж, вже половину грошей на квартиру є, то приїде швидко, – каже свекруха.

Як треба собі, то й хай буде там. Ось так, одні батьки все для дітей та онуків, а інші – все для себе.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота