Кінець сімдесятих років минулого століття видався напрочуд лагідним. Санаторій «Гірська тиша», що належав Академії наук, жив своїм розміреним, дещо сонним життям. Сюди з’їжджалися переважно доценти, старші наукові співробітники та кандидати наук — люди поважні, але, як кажуть, «середньої руки». Дні минали між процедурними кабінетами, чергами за мінеральною водою та вечірніми переглядами кінофільмів у місцевому клубі.

Але одного понеділка по корпусах прокотився електричний розряд: — Приїжджає! Сам академік Черненко їде! — шепотілися в черзі до фізіотерапевта. — Кажуть, він у самому Києві ледь не правою рукою президента Академії ходить. Велика людина!

У вівторок, саме пообіді, до головного корпусу підкотила чорна «Волга». З неї повагом вийшов чоловік, що миттєво прикував до себе погляди всіх присутніх на веранді. Високий, зі сріблястою чуприною, у бездоганно випрасуваному світлому костюмі. Його обличчя випромінювало ту особливу втомлену шляхетність, яка притаманна людям, що все життя займаються високою наукою. Костянтин Петрович (так його звали за документами) виглядав як ілюстрація до підручника «Еліта нації».

Слідом за ним з машини вийшла жінка. Вона була настільки непомітною, що здавалася тінню свого чоловіка. Невисока, у простенькій ситцевій сукні «в квіточку», з акуратним сірим пучком волосся на потилиці. Ганна Сергіївна — так вона представилася адміністратору — постійно метушилася: то поправляла чоловікові комірець, то подавала йому хустинку, то з тривогою запитувала, чи не тисне йому в грудях після дороги. Він приймав цю опіку з легким кивком, поблажливо і трохи відсторонено, як божество приймає дари від вірного жерця.

У їдальні їх посадили за столик №12. Третім сусідом виявилася Вікторія — ефектна жінка років тридцяти п’яти, яка працювала методистом у столичному інституті й приїхала сюди з чітким наміром «влаштувати долю». Вікторія мала гострий розум і ще гостріші вилиці. Вона з першого ж вечора оцінила диспозицію.

«Який чоловік! Яка статура! — думала вона, розглядаючи Костянтина Петровича за вечерею. — І що поруч із ним робить ця «сіра миша»? Тільки псує йому реноме своєю нескінченною біганиною з грілками та пігулками».

Вікторія вирішила діяти. Вона знала, що шлях до серця інтелектуала лежить не лише через шлунок, а й через захоплене слухання. Вже на третій день вона «випадково» опинилася поруч із Костянтином Петровичем у бібліотеці.

— Ой, ви теж цікавитеся цим виданням? — прощебетала вона, вказуючи на якийсь товстий науковий журнал. — Я просто не можу відірватися від останніх досліджень у галузі теоретичної фізики. Хоча, звісно, жіночому розуму так важко осягнути весь масштаб вашої думки…

Костянтин Петрович усміхнувся — лагідно й трохи самовпевнено. Лід рушив.

Наступний тиждень став для санаторію темою номер один. Вранці Ганна Сергіївна, як завжди, супроводжувала чоловіка до джерела, тримаючи в руках горнятко і вовняний шалик. Але щойно вона відходила «прилягти» або здати аналізи, на горизонті з’являлася Вікторія.

Вони Костянтином гуляли дальніми алеями парку. Вікторія йшла поруч, граціозно тримаючи парасольку від сонця, і щось палко розповідала, торкаючись його ліктя. Костянтин Петрович розцвітав. Він почав цитувати вірші, його голос став гучнішим, а хода — впевненішою.

Дружина бачила все. Вона спостерігала з вікна другого поверху, як її чоловік сидить на лавці з молодою жінкою, як він сміється з її жартів, забуваючи про свою «хвору печінку» та «втому від праці». Ганна Сергіївна не влаштовувала сцен. Вона продовжувала готувати йому особливий відвар трав у термосі та ввечері терпляче вислуховувала його короткі звіти про «прогулянку на свіжому повітрі».

Проте всьому є межа. Одного вечора, коли сонце вже сідало за верхівки смерек, Ганна Сергіївна перехопила Вікторію біля фонтану, коли та поверталася до свого корпусу, сяючи переможною посмішкою.

— Вікторіє, — тихо, але твердо покликала вона. — Чи не могли б ми поговорити? Хвилинку.

Вікторія зупинилася, окинула літню жінку викличним поглядом і склала руки на грудях.

— Звісно, Ганно Сергіївно. Я так розумію, мова піде про Костянтина Петровича?

— Саме так. Скажіть, будь ласка, навіщо він вам? Ви ж молода, вродлива жінка. Навіщо вам людина, яка набагато старша за вас?

Вікторія театрально зітхнула.

— Розумієте, — почала вона повчальним тоном, — є таке поняття, як спорідненість душ. Костянтин Петрович — геній, людина світового масштабу. Йому потрібне натхнення, розуміння, сучасний погляд на життя. Він задихається у вашому світі дієтичних супів і гірчичників. Ви перетворили життя академіка на побутове пекло! Кохання вимагає свободи, а не режиму дня.

Ганна Сергіївна слухала мовчки, не перебиваючи. Тільки кутики її губ ледь здригнулися.

— Але ж він дуже хвора людина, Вікторіє. У нього складний режим, специфічне харчування. За ним потрібен постійний, майже професійний догляд. Ви готові витрачати на це свій час?

Вікторія розсміялася — дзвінко, з ноткою виклику.

— Ой, не робіть з цього проблему! На зарплату та премії академіка можна найняти найкращих доглядальниць і кухарів. Можна організувати сервіс люкс-класу. Необов’язково ставати «замученою квочкою», щоб чоловік був щасливим. Гроші та статус дозволяють жити красиво, не занурюючись у побутовий бруд.

Ганна Сергіївна витримала довгу паузу. Вона поправила свій старенький кардиган і подивилася Вікторії прямо в очі. У її погляді не було злості — лише глибокий, майже науковий інтерес.

— Я вас почула, — спокійно мовила вона. — Аргументи про доглядальниць за рахунок академіка звучать логічно. Але є один маленький нюанс, який ви не врахували в своїх розрахунках.

Вікторія здивовано підняла брову.

— І який же?

— Розумієте, — Ганна Сергіївна ледь помітно посміхнулася, — річ у тім, що в нашій родині академік — це я. А Костянтин Петрович — мій чоловік і колишній лаборант, який уже двадцять років перебуває на моєму повному забезпеченні. Тож щодо «платного догляду» за його рахунок — боюсь, бюджету його пенсії вистачить лише на ці сірники.

Вікторія заклякла. Її обличчя почало повільно міняти колір з переможного рожевого на блідо-мармуровий. Вона згадала, як Костянтин Петрович ухилявся від обговорення конкретних наукових формул, переходячи на загальні фрази про «велич пізнання».

Наступного ранку Вікторія поїхала. Термінова телеграма, сімейні обставини — так вона пояснила адміністрації.

А Костянтин Петрович знову сидів на веранді, покірно кутаючись у шалик, який йому дбайливо поправила дружина. Ганна Сергіївна дістала з портфеля стос паперів з математичними розрахунками і, вдягнувши окуляри, занурилася в роботу.

— Ганнусю, — тихо покликав її чоловік, — а де та приємна жіночка, Вікторія? Вона обіцяла принести мені книгу про архітектуру… — Поїхала, Костю, поїхала, — не відриваючись від цифр, відповіла академік. — Мабуть, згадала, що у неї немає таланту до медицини. Пий свій відвар, він уже охолонув.

І Костянтин Петрович пив. Бо проти науки, особливо якщо вона має характер його дружини, не попреш.