Поїхала моя невістка в Німеччину по догляду і тепер дзвонить та жаліється, а я весело усміхаюся – так тобі й треба!

Не знаю, чому з батьками важко жити і діти тепер хочуть жити всі окремо. Та я не проти – лиш би мали гроші, а не зичили в батьків, а потім ще їх винуватили, що замало дають.

Таке було і в мене – молодший син ображався, що я за старшим дала квартиру, а йому приписала хату в селі, жити з нами.

– Добре, що Тарасові треба дати все на світі, а як я хочу квартиру купити, то мене ще й відговорюєте!

Самі знаєте з чого це все починається – з невістки. Моя теж виявилася такою, що хотіла чужими руками жар загрібати: свиню я маю годувати, а котлетки вона має їсти.

Бувало, насмажить котлет, то й ми зі старим беремо, а вона аж в рота нам заглядає, аби ми більше однієї не брали:

– Віталик приїде з роботи, а їсти, що буде? Я думала, що йому на ранок лишиться…

– То чого ж ти більше не зготувала, – питаю, а самій знаєте, як?

– Я ваше не їм і думала ви наше їсти не будете. Мене аж перекосило, бо до свині вона ні разу не пішла, а Віталик і не вичистив зі стайні, зате їсти – перші.

Ще сина я терплю, бо моя дитина, але чого її я ще маю терпіти?

Так от – вирішили жити окремо, але ми з батьком маємо дати їм гроші на першу пору, бо старшого сина ми пустили жити в квартиру.

Ми один на одного подивилися і згодилися – віддали все, що мали лиш би був спокій, а мали ми запас, бо я жінка дуже бережлива та все складаю то на паркан новий, то на дах, але віддала все.

Але то як раз даш, то треба ще і ще. Як позику погасити – до нас, але як на городі допомогти, то у них робота.
Ну, нічого, хай собі живуть, як хочуть.

Отак прожили вони років п’ятнадцять і вже онуки дорослі, як тепер невістка хоче показатися, що вона годувальник родини і отак вже бідує, що мусить за кордон їхати.

То хіба вона мені їде, чи мені гроші дає? Ні. То й працюй на родину, як ти така мудра.

Віталик тут працює і тепер частіше до нас приїздить, то й розказує, що дружина звідти телефонує та жаліється, що дуже їй капризна попалася німкеня і не дуже легко даються ті єрики.

– Каже, що ввесь час її критикує та говорить, що звільнить і, що ще такої ледачої працівниці не бачила. А вона ж зранку до ночі на ногах. Отака несправедливість, що старається та догоджає, а в відповідь лише критика.

А ми з старим лише переглядаємося та підморгуємо, бо то чиста правда! Вона за наші всі гроші, за наші продукти жодного разу не віддячила, отак крізь зуби щось буркне «дякую» і все. А якщо так порахувати на гроші, на тії євро, то чи мало ми їй дали? Ні, не мало.

То хіба вона те цінувала? Ні. А тепер хай знає на своїй шкірі, що я себе просто неймовірно стримувала аби в очі не сказати, яке воно ліниве і недолуге. Але я аж молилася аби нічого зайвого не ляпнути, бо моєму синові з нею жити і дітей виховувати.

То та німецька пані, хай її Бог благословить довгими літами, хай вже їй вискаже і за мене!

А то свекрух в зубах носять, а самі не дивляться, що самі нічого доброго для родини не роблять, лиш обмовляють та наговорюють. Отак прийдеш і наслухаєшся. То аж голова тріщить, а за той час можна було б і в городі сполоти чи сіно перевернути. Ні, воно буде жалітися, як погано живе і як її не цінують. Та покажи з що! Чи я не добре кажу?

Фото Ярослава Романюка.