Я від свекрухи не надіялася нічого доброго, вона мені торішнього снігу шкодувала, на першому місці завжди була її донька з онуками, а не наші з Петром діти. Ще, коли ми тільки одружилися, то я дуже дивувалася. Що мій Петро несе від матері старі тарелі та каструлі та гордо мені дає:

– Бери, мама дала і ще дасть.

– Та мені таке задурно не треба, – розвертала я його назад до матері з подарунками.

Я краще куплю щось нове і гарне, ніж буду користуватися посудом, який вже надщерблений та потріскав від старості.

Вона на сватанні мені простягла свої сережки, золоті з масивною кулькою.

– Я вже їх давно не ношу, а тобі якраз буде.

І потім ображалася, що я в них не ходжу. Та не ходжу, бо вони старі, а продати не дозволяв чоловік:

– Ти маму образиш, вона від щирого серця.

Отак вони й досі в коробці стоять, нікому не потрібні, а свекруха каже, що мої діти їх будуть носити, раз я гордую. Саме так вона говорила на мене, що я гордячка. Але то не так, просто подарунки мають бути доречні.

Я чомусь не дарую їй вази та сервізи, які в коморі мохом поросли, а купую сучасні речі: ми їй кухонний комбайн купили, дарую сертифікати в магазин.

Але, як побачила. Що те все опиняється в її доньки, бо то вона тим не вміє користуватися, то їй того вже не треба, то я просто даю гроші тепер в конверті і навіть букет не купую, бо для неї то марно витрачені кошти.

Коли ж я почала їздити на заробітки, то свекруха почала казати, що так не годиться, не можна чоловіка самого лишати з дітьми і краще всім жити укупі і економити, ніж отак.

Не знаю, але ми купили нову квартиру і нічого з чоловіком не сталося. Я думаю, що він ще мені має подякувати, що я вмію заробити, а не лише потратити.

– Та він ремонт в квартирі зробив, – каже вона мені, – то праця порівну.

Я не заперечую, але все одно моєї більше і я певна, що чоловік про те чудово знає.

Отож, після таких приходів свекрухи, коли вона починає ділити. Що я заробила, що чоловік, між нами починається напруження. Ні, ми не сваримося, але якась недомовленість зберігається.

Вона ще так говорить, що жінці важко такі гроші заробити і стільки інтонації в її словах. Звичайно, що я ладна на все аби ми з чоловіком спілкувалися надалі так, як до приходу матері.

І ось вона прийшла, понятякала, а тоді й каже:

– Як би було добре, якби ти, Петрику, зробив мені парник. І вам би я урожай давала, а ви навіть можете й не працювати. Я хочу діти, аби у вас все було.

Чоловік запалився ідеєю, сказав, що так і буде, а я дала гроші на той дорожезний парник з пластику, витратила шістдесят тисяч.

– Петре, ми можемо за такі гроші купити тони овочів і фруктів.

– Ні, це інвестиція в майбутнє. Ми ще ним будемо користуватися.

Я лиш похитала головою, але гроші дала, бо що? Бо треба аби чоловік не мав на думі слова матері, що я його не ціную.

Купили, заплатили за доставку, за монтаж, ще треба полив, далі торф, далі розсада, далі банки.

Я не їздила до неї, їздив Петро і палив бензину, а натомість привозив жовті огірки з насінням і зелені помідори, ну хоч кабачків було достатньо.

– Навіщо ти кожні вихідні у матері?, – питала я його.

– Треба помогти та й діти на свіжому повітрі.

– Ну-ну, – казала я.

Отож, поки я збирала яблука в Польщі, Петро привіз урожай до нас додому. П’ять банок кабачків, банка огірків і помідор.

Я, коли приїхала, то мало не впала від такої щедрості. Та я більше привезла з Польщі продуктів, ніж передала рідна свекрушенька.

– Що це таке?

– Мама каже, що був неврожай. На наступний рік буде краще.

Я не вірила. Не вірила, що в такому велетенському парнику нічого не вродило.

Ми приїхали до неї, Петро знову з інструментами, з мішками з добривом, грунтом, з лопатою і сапою.

Мати ним командує, а я прямим ходом в погріб. І очі свої забула: всі стелажі в банках, не лише закрутки, але й компоти, соки.

– А що ти ту робиш?, – чую її окрик.

– Та перевіряю чи урожай був.

– А що перевіряти. Ми вам дали скільки ви там того з’їсте, як те спожиєте, то ще дамо.

– Але ми би хотіли й соку якого і компоту, і лечо.

– Ну, яблука Наталя рвала і крутила, компоти так само, то вона забере. Та я всім маю поділити, та й сама з чимось лишитися.

Я вчинила імпульсивно, не заперечую, але я не бачила іншого виходу. Чоловікові нічого не казала, найняла майстрів, які розібрали парник під акомпанемент свекрухи. Вона сказала, що знати мене не хоче, ми з Петром поки не говоримо. Я йому сказала, раз він так хоче працювати на землі, то я їду на заробітки і куплю йому дачу. Там хай собі хоч десять парників покладе, але то буде наше. І скажіть, що я не права?