Останній раз, пригадую, мама так ходила по кімнаті, коли прийшла з батьківських зборів і повідомила мені, що в мене буде четвірка з фізкультури і тут вже нічого не поробиш.

Вона була обурена до глибини душі, адже нема нічого простішого, ніж бігати і стрибати.

Вся різниця була в тому, що це Юрко був на зборах у нашого сина.

Мама ходила туди-сюди по нашій вітальні, її капці шльопали по ламінату, немов відбиваючи марш протесту. Кожен її рух, кожен вдих і видих був сповнений праведного гніву.

– Що ви за такі батьки?! – її голос зривався на обурений шепіт, але потім знову здіймався до гучного звинувачення. – Ви! Ви насварили мого онука! Мого бідного, нещасного, улюбленого Сашка!

Ми сиділи на дивані, мов школярі, руки на колінах і тільки головою вертіли туди-сюди за мамою.

Юрко намагався виглядати спокійним, але я бачила, які напружені м’язи на його щелепі. Ми обоє відчували, як напруга у повітрі стає густішою з кожною секундою.

– Він! Він же ж випадково розбив ту шибку! Випадково! – продовжувала вона, тепер звертаючись до Юрка, немов він був головним винуватцем усіх бід. – Він не хотів! Він грався м’ячем, він дитина! Усі діти граються! Що, тепер його за це без секції з футболу залишити?

Я ледь стримувала посмішку. Сашкові – дев’ять років. Він справді любив футбол, і, як виявилося, вирішив відпрацювати удар, поки вчителька відійшла на п’ять хвилин. Мішенню стало вікно зеленого куточка.

– А хом’ячок! Хом’ячок! – мама театрально притиснула руку до серця. – Бідна тваринка! Випущена на волю! З зеленого куточка! Це ж був найкращий хом’як у школі! А він лише хотів, щоб хом’ячок побігав! Провітрився! Що тут такого?! Що ви за люди такі, що власну дитину ставите нижче за якусь шибку і якогось хом’яка?! Я вас не впізнаю!

Юрко нарешті порушив мовчання, його голос був тихим, але твердим.

– Інно Анатоліївно, розбите вікно – це збитки для школи. І це сталося на уроці. А хом’яка шукала вся школа до вечора. Він не просто «провітрився». Ми повинні навчити Сашка відповідальності за свої дії, навіть якщо вони випадкові. Це ж не просто царапина на парті.

Я відчула, як мама ледь не задимилася.

– О! За парту він згадав! За парту! А ти, Юрію, парти не псував?! То ж він у тебе вдався! Що ви таке кажете?! Що ви таке кажете?

І тут сталося те, чого я вже не могла стримати. Мене прорвало. З моїх грудей вирвався такий гучний, такий щирий, такий нестримний регіт, що я ледь не впала з дивану.

– Мамо! Мамо! – Я сміялася так, що сльози виступили на очах. – Ти! Ти! Ти ж це не могла Юркові його поведінку забути, а тут випадковість!

Мама застигла на місці. Її гнівний погляд, повний осуду, переключився з Юрка на мене. Вона намагалася виглядати суворою, але її губи затремтіли.

– Що ти… що ти верзеш, Лізо?! – прошипіла вона, але в її очах уже блищало щось схоже на усвідомлення. – При чому тут твій чоловік?

– При чому? – Я витерла сльози й взяла себе в руки, хоча посмішка все ще не сходила з мого обличчя. – Ти ж пам’ятаєш, як ти мені казала?

– Що я таке казала? Я лиш переживала за тебе!

– На мене тоді не сподівайся! Допомагати я не буду. От якби ти вийшла заміж за Михайла, то я б тобі квартиру купила… – ось, що мамо, ти казала!

Юрко дивився на маму з усмішкою, він чудово знав, як вона до нього ставилася перші роки. Мама була вчителькою, де ми вчилися і ще й класною керівничкою Юрка, тому кожні батьківські збори розмови були тільки про нього. То парту пописав, зірвав урок, то пішов з уроків.

Ми з ним зустрілися на зустрічі випускників, нам було по тридцять, але полюбили ми одне одного, як в юності.

А тут мама проти, наче перед нею той Юрко з мишею в кишені, а не мій. Який мене любить, купив нам квартиру і мріє про сина.

Юрій був хорошим батьком і чоловіком, мама потроху звикала до нього, навіть почала приходити помагати мені з сином, як не як, стільки років педагогічного досвіду. Сашко й говорити почав одразу гарно, вмів читати до першого класу і рахувати – все завдяки бабусі.

Остаточно мама запишалася Юрком, коли він зробив їй ремонт в квартирі: швидко і безкоштовно. Тоді вона зятя й зацінила.

– Мамо, – я підійшла до неї, обійняла за плечі та ніжно поцілувала в щоку, – раніше ти б за те, що Сашко випадково розбив вікно, і ще й випустив хом’яка, сказала б, що він «шибеник», який «удався у свого безпутного батька». Ти б кричала: «За що мені це?»

– Я б… я б такого не сказала, – запротестувала мама, але вже без колишньої рішучості. Вона подивилася на Юрка, який тихенько усміхався.

– Ні? А пам’ятаєш, що ти казала, коли Юрко приніс нам на Новий рік живого кролика в клітці? «Навіщо він його приніс? Щоб той зіпсував нам диван?» – Я передражнила її тон. – А сьогодні, коли Сашко каже: «Бабусю, я випадково, він просто хотів побігати», ти стоїш і кричиш на нас: «Що ви за такі батьки?!» Ти захищаєш його! Ти називаєш це випадковістю! Чоловікові моєму, який зірвав один урок, ти не могла пробачити цього майже двадцять років, а онукові, який розбив шкільне вікно і втратив хом’яка, ти кажеш, що це ми погані батьки!

Юрко засміявся вголос. Я повернулася до нього, і ми обмінялися теплим поглядом.

– Ну, з кроликом, звісно, перебір був, – пробурмотіла Інна Анатоліївна, а потім додала вже тихіше, – але… шибка, то ж випадковість. Хто не грався м’ячем у класі?

Вона махнула рукою і вже майже лагідним тоном сказала:

– Гаразд, не сваріть дитину сильно. Він хороший хлопчик. Удався в тебе, Лізо. А трохи шибеництва… це від батька. Але нічого, з часом пройде. Головне, щоб був хорошою людиною, як Юра… А негідник той Михайло, як виявилося, свою дружину вже двічі зраджував. Добре, що ти за нього не вийшла. Я помилялася тоді. Вибач мені, доню.

Я знову обійняла її, цього разу відчуваючи ніжність і полегшення.

– Я тебе люблю, мамо. І ми любимо Сашка. Просто він повинен знати, що за все, навіть за випадковість, треба нести відповідальність. Ми просто хотіли, щоб він сам вибачився перед вчителькою і віддав свої кишенькові гроші на нове скло.

Інна Анатоліївна вмить пожвавішала.

– Що? Кишенькові гроші?! За скло?! А це вже занадто! Ідіть, я сама з ним поговорю! Не дам онука скривдити!

Юрко похитав головою, посміхаючись, і прошепотів мені на вухо: «Ніколи не думав, що наша мама стане нашим адвокатом».

– З’їжте хоч фруктів, мамо, – сказала я, передаючи їй тарілку, – перш ніж підете заступатися за онука. Він зараз у своїй кімнаті складає список усіх існуючих порід хом’яків, щоб купити школі кращого.

Це була моя історія. І я зрозуміла, що для бабусиної любові всі минулі гріхи і навіть розбиті шибки з хом’яками – це лише дрібниці, якщо мова йде про улюбленого онука, який до того ж, як виявилося, має гарного батька.