Стояла спека, коли я збирала свою останню валізу. Мені виповнилося тридцять, у мене був чоловік, двоє дітей, і купа незакритих боргів, які тиснули щодня. Ми живемо в маленькому містечку, де знайти роботу з нормальною зарплатою практично неможливо. Мій чоловік працював на будівництві, зранку до ночі повертався втомлений, але грошей усе одно не вистачало навіть на елементарний ремонт чи новий одяг дітям. Я дивилася на нього і розуміла, що ми просто тупцюємо на місці. Поїздка на декілька місяців здавалася єдиним розумним виходом. Я планувала швидко підзаробити, повернути борги і одразу повернутися додому. Дітей залишила на чоловіка та мою маму, пообіцяла телефонувати щодня і рахувати дні до зустрічі.

Мене влаштували доглядати літню сеньйору в великому будинку з великим садом. Робота була не важкою, але дні тягнулися довго. Я сумувала за дітьми, щовечора переглядала їхні фотографії в телефоні і чекала зворотного квитка.

Проте все змінилося, коли з іншого міста повернувся син сеньйори, Адріано. Він був зовсім не схожий на тих чоловіків, яких я бачила щодня у своєму місті. Завжди зібраний, спокійний, з упевненою посмішкою.

З перших днів він почав звертати на мене увагу. Спочатку це були прості розмови за чашкою кави, коли сеньйора відпочивала у своїй кімнаті. Він запитував про моє життя, про те, як я почуваюся в іншій країні, уважно вислуховував кожне слово. Потім почалися подарунки. Вперше в житті мені дарували дорогі речі просто так, без приводу. Він приносив мені гарні сукні, прикраси, запрошував на прогулянки до моря, коли у мене був вихідний. Ми ходили до ресторанів, де грала тиха музика, і він дивився на мене так, ніби я була найважливішою людиною у його житті.

Адріано говорив, що кохає мене, що я відкрила для нього зовсім інший світ. Я порівнювала це зі своїм звичним життям удома. Згадувала постійну економію, втому, сірі будні, де чоловік після важкої зміни просто лягав спати, бо не мав сил навіть поговорити. Адріано показував мені зовсім іншу реальність, де все було легко, красиво і безтурботно. Голова йшла обертом від такої уваги, і я віддалася цьому почуттю повністю, забувши про свої початкові плани та обіцянки.

За кілька місяців я зрозуміла, що в нас буде дитина. Це нове відчуття спочатку викликало в мені повну розгубленість, адже все зайшло занадто далеко. Але коли я повідомила про це Адріано, його реакція мене вразила. Він щиро зрадів, обійняв мене і сказав, що це найкраща новина. Всі мої страхи одразу ж зникли. Він оточив мене ще більшою турботою, заборонив виконувати важку роботу в будинку, сам купував мені фрукти, постійно запитував про моє самопочуття. Він поводився як ідеальний чоловік, який чекає на поповнення в сім’ї.

Я відчувала провину перед чоловіком, який чекав на мене вдома, виховував наших дітей і думав, що я просто працюю. Я вирішила, що більше не можу жити у брехні. Під час чергової телефонної розмови я розказала йому все. Сказала про Адріано, про те, що сталося між нами, і про те, що ми чекаємо на дитину. Я просила вибачення за свою слабкість, за те, що не стримала обіцянки, за невірність. Чоловік слухав мовчки, а потім просто поклав слухавку. Я розуміла його хвилювання і була готова до того, що він більше ніколи зі мною не заговорить.

Минали тижні. Я повністю зосередилася на своєму стані. Адріано продовжував бути уважним, купував усе необхідне і казав, що скоро наше життя зміниться на краще. Я вже звикла до думки, що залишуся тут, побудую нову сім’ю і виховуватиму цю дитину разом із ним. Прикраси і гарний одяг стали моєю буденністю, а минуле життя в Україні здавалося чимось дуже далеким.

І ось, коли я була вже добре при надії, стався випадок, який перевернув усе. Того дня сеньйора почувалася не дуже добре і попросила мене принести їй чаю в її кімнату. Коли я підходила до дверей вітальні, двері були трохи прочинені. Звідти лунали голоси сеньйори та Адріано. Вони розмовляли італійською, і я зупинилася, щоб не перебивати їх.

– Ти впевнений, що все пройде спокійно? – запитала сеньйора. – Вона ні про що не здогадується?

– Взагалі нічого, – відповів Адріано з легким сміхом. – Вона вірить кожному моєму слову. Я роблю все, як ми й домовлялися.

– Головне, щоб після пологів не було проблем із документами, – мовила мати. – Твоя дружина вже все підготувала у будинку?

– Так, дружина чекає з нетерпінням. Вона вже облаштувала дитячу кімнату і купує речі. Вона все знає і не може дочекатися, коли нарешті потримає на руках наше маля. Головне – зачекати ще трохи, поки вона народить, дати їй якісь гроші за допомогу і відправити назад в Україну.

Я застигла на місці з підносом у руках. Земля вислизала з-під ніг. Кожне слово Адріано влучало прямо в серце.

Виявилося, що він давно одружений, його дружина знає про мене і про дитину, і вони просто чекають, поки я народжу. Всі ці красиві слова про кохання, подарунки, ресторани, турбота – все це було лише продуманим планом.

Я повільно відступила від дверей і повернулася на кухню. Руки тремтіли так, що чай трохи розлився на стіл. Я сіла на стілець, охопила живіт руками і намагалася вдихнути повітря. Увесь цей час мною просто користувалися. Вони дивилися на мене не як на кохану жінку, а як на людину, яка має виконати для них роль і виїхати геть.

Тепер я сиджу в своїй кімнаті і не знаю, що робити далі. Термін уже великий, повернутися додому до чоловіка, якому я розбила серце і все розповіла, здається неможливим. Як мені бути в такій ситуації я досі не вирішила.