Дмитро сидів на дивані з телефоном у руках, а на екрані телевізора вже другу годину поспіль крутили футбольний матч. У кімнаті панувала напівтемрява, оскільки щільні штори закривали вікна від вечірнього сонячного світла. На кухні гуркотіла пральна машина, а в раковині залишилася купа брудного посуду з обіду. Я стояла біля прасувальної дошки, відчуваючи, як у попереку ниє від довгого стояння, а живіт здавалося тягне донизу від кожної напруги. У животі вже активно ворушилося маля, нагадуючи про свою присутність.

— Ти ж обіцяв зайти в магазин після роботи і купити молоко та хліб, — сказала я, намагаючись тримати голос спокійно, хоча всередині все кипіло.

— Забув, — кинув він, не відриваючи погляду від екрана смартфона, де пальці швидко бігали по клавіатурі. — На роботі так напарився з документами, що голова йде обертом. Мама казала, що тобі корисно прогулятися пішки на свіжому повітрі. Рух — це життя, сама знаєш.

— Я відпрацювала повний день, забрала сина з садочка, дотягнула пакети з супермаркету, а тепер маю ще й бігти в магазин за хлібом, бо тобі важко було повернути з дороги?

— Послухай, не починай знову це все, — Дмитро нарешті відклав телефон і важко зітхнув, демонструючи всю глибину своєї втоми. — Ти вічно чимось невдоволена. Мама мала рацію, коли казала, що ти занадто нервова останнім часом. Нормальні жінки спокійно ставляться до побутових дрібниць, а ти з кожної дрібниці робиш шоу.

Я промовчала, бо відчула, як до горла підступає гіркий клубок. Слова свекрухи та чоловіка злилися в один суцільний потік причіпок, які звучали щодня. Мені здавалося, що мої зусилля ніхто не помічає, а будь-яке прохання про допомогу сприймається як особиста образа.

Наступного дня ситуація повторилася знову. Телефонний дзвінок пролунав якраз тоді, коли я намагалася заспокоїти сина, який розплакався через розбиту іграшку. На екрані висвітилося ім’я свекрухи. Дмитро саме вийшов у передпокій, тому відповів одразу, увімкнувши гучний зв’язок випадково чи навмисно.

— Сину, ти пообідав нормально? — лунав із трубки голос Марії Петрівни. — Я от думаю зайти до вас сьогодні ввечері, принести трохи домашніх пиріжків. Тільки ж дивись, щоб твоя дружина знову не влаштувала скандал через те, що я на кухні не там поклала рушник. Вона ж зовсім не вміє створювати затишок. Грошей заробляє мінімум, готувати нормально лінується, а на тебе постійно свариться. Я не розумію, навіщо ти терпиш це у своєму житті.

— Мам, та все нормально, не переймайся, — відповів Дмитро тихим, виправдовуючимся тоном. — Вона просто втомилася, сама розумієш, постійно скаржиться на самопочуття.

Я стояла в дверях дитячої і слухала кожне слово. Мені перехопило подих, сльози самі потекли по щоках, але я навіть не намагалася їх витерти.

— Досить! — крикнула я на всю квартиру, перериваючи їхню розмову. — Досить обговорювати мене за моєю спиною! Якщо я така погана і я вам заважаю, то ми зараз же поїдемо до неї і я вислухаю все це в обличчя, а не по телефону!

Дмитро здивовано звів брови, а в трубці на секунду запала тиша, після чого Марія Петрівна голосно почала обурюватися, яка я невдячна, маючи такого золотого чоловіка.

Через годину ми стояли під дверима будинку свекрухи. Дорога пройшла в абсолютній тиші: Дмитро дивився у вікно машини і дувся, а я тримала сумочку так міцно, що побіліли пальці. Тільки-но ми переступили поріг, Марія Петрівна навіть не дала нам роззутися.

— Приперлися все-таки! Мало тобі власного дому, прийшла сюди права качати! Ти подивись на себе, на кого ти схожа!

— Мамо, припиніть кричати, ми прийшли нормально поговорити, — вперше спробував зупинити її Дмитро, але зробив це настільки тихо, що його голос потонув у її лементі.

— А ти мовчи, синку! — свекруха переключилася на нього, тикаючи пальцем у груди. — Вона точно тобі не пара! З нею ти тільки сохнеш і страждаєш, вона ж висмоктує з тебе всі соки, невдячна!

Я чекала, що чоловік скаже хоч слово на мій захист. Що він зупинить цей потік образ, нагадає мамі, що я його дружина і мати його майбутньої дитини, що в нас спільне життя і спільний дім. Але Дмитро просто опустив очі донизу, засунув руки в кишені штанів і не вимовив жодного звуку. Він стояв мовчки, ніби чужа людина, якій абсолютно байдуже, що кажуть про жінку, з якою він живе під одним дахом.

Я розвернулася, різко відчинила вхідні двері і вийшла на вулицю, ковтаючи прохолодне повітря великими ковтками.

Ззаду ще якийсь час лунав голос свекрухи, а потім двері зачинилися. Чоловік не пішов зі мною.

Як завжди, вони зараз сядуть удвох, обговорюючи мій характер. Я йшла до зупинки пішки, відчуваючи повну порожнечу всередині, і розуміла, що вороття назад більше немає, бо залишатися в цьому будинку поруч із людиною, яка навіть не здатна захистити власну сім’ю, стало остаточно неможливо.

Він вибрав матір, а не свою сім’ю.