Була п’ятниця, я позирала на годинник, але хвилини байдуже цокали, не знаючи, як я хочу якнайшвидше опинитися вдома. Адже ми з чоловіком мали поїхати на кілька днів за місто, моя подруга дала мені ключі від свого будиночку в мальовничому селі. Літо, озеро і ми удвох.

Аж раптом завібрував телефон. На екрані — фото Віктора.

— Так? — я намагалася говорити тихо, щоб колеги не прислухалися. — Знову?

Голос Віктора в трубці був спокійним, навіть трохи монотонним. Він говорив про дачу, про те, що Юлі треба помогти на дачі поливати помідори.

— А без тебе вона не впорається? — запитала я, відчуваючи, як нігті впиваються в долоню. — У неї є брат, є сусіди. Чому знову ти?

— Не починай, — відрізав він. — Вона не «вона», вона мати моєї дитини. Я обіцяв допомогти.

Я поклала телефон. Сонце заливало офіс, Катя за сусіднім столом щось зосереджено друкувала, а Ірина знову пішла до кулера. Я дивилася на вимкнений екран і бачила своє відображення. Бліда, зі стиснутими губами.

— Що знову? — Ірина зупинилася біля мене, тримаючи пластиковий стаканчик. — Хлопчик-Помагай?

Я просто кивнула. Слів не було.

— Ми ж хотіли поїхати за місто, — сказала я більше собі, ніж їй. — Він знав про це.

— Свєта, він завжди знає, — Катя відірвалася від монітора. — Просто він вибирає не тебе. Вже вкотре.

Я почала перебирати папери на столі, намагаючись зосередитися хоча б на чомусь. Але перед очима стояв минулий тиждень, коли я попросила його полагодити полицю у ванній. Він сказав, що втомився, що в нього болить спина. А через годину поїхав забирати Юлю з торгового центру, бо в неї зламалася машина. Повернувся задоволений, привіз якісь булочки, які вона йому дала «в дорогу».

— Знаєш, що найгірше? — я підняла очі на дівчат. — Я вчора бачила їхню переписку. Випадково. Телефон лежав розблокований. Там немає нічого про сина. Там списки продуктів, які він має купити, обговорення якогось серіалу, її скарги на погоду.

— І жодного слова про дитину? — перепитала Ірина.

— Жодного.

Я згадала нашу останню сварку. Я тоді прямо запитала: навіщо було розлучатися, якщо ти все одно живеш її життям? Він подивився на мене так, ніби я вимагаю неможливого. Сказав: «Якщо тобі щось не подобається — двері відчинені. Я такий, який є».

— Він тебе не любить, Свєт, — Ірина сіла на край мого столу. — Вибач, але це факт. Ти для нього — зручний побут.

Вечеря, чиста постіль, відсутність істерик. А там у нього — емоції. Навіть якщо вони розлучені.

— Але ж він розлучився з нею три роки тому, — я намагалася знайти логіку. — Він сам пішов. Казав, що вони не сумісні.

— Буває так, — Катя зітхнула. — Жити разом не можуть, а нарізно — не виходить. Ти просто потрапила під руку, коли йому треба було довести собі, що він ще комусь потрібен.

Я мовчала. Мені згадалося наше знайомство. Він був таким уважним, таким надійним. Я думала, що знайшла чоловіка, який знає ціну сім’ї. А виявилося, що сім’я в нього вже є, і я в неї не вписана.

— Поїдь туди, — раптом сказала Ірина.

— Куди? На дачу?

— Так. Просто подивись. Тільки не дзвони. Бери таксі і їдь.

— Це якось… некрасиво. Стежити, перевіряти.

— Некрасиво — це коли тобі брешуть у вічі. А перевірити — це просто дізнатися правду. Ти ж сама хочеш знати, чи є там ті помідори.

Всю суботу я не могла знайти собі місця. Віктор пішов рано, ще о сьомій. Поцілував у щоку, пахнув кавою і парфумом.

Сказав, що роботи багато, може, заночує там, якщо не встигне все закінчити.

О першій годині дня я викликала машину.

Дорога за місто здавалася нескінченною. Водій мовчав, грав якийсь старий рок, а я дивилася на поля. Коли ми під’їхали до дачного масиву, я попросила зупинитися біля магазину. Далі пішла пішки.

Будинок Юлі я випитала в перехожих. Старий, з мансардою, оброслий диким виноградом – сказали. Біля воріт машини Віктора не було.

Я підійшла до паркану. Город за будинком був порожній. Жодного парника, жодної грядки з рослинністю, трава і дерева.

На дверях висів великий замок, значить, тут нікого не було.

Я стояла біля хвіртки і відчувала, як холоне всередині. Була тільки дивна порожнеча. Все стало на свої місця. Помідори були лише приводом. Дитина була лише приводом. Весь наш шлюб був лише приводом для нього не почуватися самотнім, поки він чекав, коли вона його покличе.

Я не стала чекати. Повернулася до дороги, спіймала попутку до міста.

Вдома я діяла механічно. Витягла велику валізу з-під ліжка. Речі Віктора я не чіпала — тільки свої. Виявилося, що мого життя в цій квартирі не так уже й багато. Кілька полиць у шафі, косметика у ванній, пара коробок із книгами.

Коли я зачиняла двері, було вже темно. Ключі я поклала в поштову скриньку.

Віктор прийшов у неділю ввечері. Він не дзвонив мені. Мабуть, побачив порожню шафу і все зрозумів. А може, йому просто не було чого сказати. Через три дні я отримала повідомлення: «Я подав на розлучення».

Перший місяць був найважчим. Я переглядала наші фото, намагаючись знайти момент, коли все пішло не так.

Дівчата на роботі підтримували як могли. Ірина тягала мене в кіно, Катя приносила смачні тістечка. Ми не обговорювали Віктора. Це стало табу.

А потім стався листопад. Сірий, дощовий місяць. Я пішла на центральний ринок за продуктами. Натовп людей, запах спецій, штовханина.

Я стояла біля м’ясного відділу, вибираючи яловичину. І раптом побачила їх.

Вони стояли біля сусіднього прилавка. Віктор у тій самій куртці, яку я йому подарувала на день народження. Юлія в яскравому пальті, тримала його під руку. Вони вибирали м’ясо на шашлик. Вона щось жваво розповідала, жестикулюючи вільною рукою, а він дивився на неї так, ніби навколо нікого не було.

Я відступила в тінь за колону. Серце закалатало, але через хвилину заспокоїлося. Я дивилася на них і розуміла: вони виглядають як справжня пара. Не як люди, що розлучилися і змушені спілкуватися через дитину. А як люди, які нарешті повернулися додому.

Вони забрали пакунок, Віктор розплатився, і вони пішли до виходу, сміючись і штовхаючи один одного плечима.

Я вийшла з павільйону. Повітря було сирим і холодним, але мені вперше за довгий час стало легко дихати. Я не відчувала образи. Навіть до Юлі не було ворожості.

Я просто пішла до своєї зупинки. Купила кави в паперовому стаканчику, сіла в автобус і дивилася на вогні вечірнього міста. У сумці лежало м’ясо, вдома чекала цікава книга і тиша. Все було правильно. Кожен нарешті був там, де мав бути.

Тільки мене бентежить одне питання – виходить, він мене ні краплі й не любив, раз так повівся? Для чого тоді було починати стосунки зі мною?