Вчора, вперше за три з половиною роки, я вийшла на прогулянку сама. Це звучить як початок якогось фільму про жінку, яка вирвалась із полону (тільки в моєму випадку полон був у вигляді пелюшок, ляльок і крихітних дитячих ручок). Отож, я відвела доньку в садочок, обернулася і зрозуміла: я вільна! Можу йти, куди завгодно, робити що завгодно, але… Куди діти руку?
Так, у мене тепер є одна абсолютно вільна рука, і це трохи непокоїть. Ось уже три з половиною роки я звикла тримати в ній щось постійно: пакет з підгузками, м’ячик, а в більшості випадків — свою донечку. Вести її за ручку стало настільки звичним, що рука буквально «проросла» в цей процес. А тепер ця рука вільна і не знає, що робити. Вона ніби зраджує мені, просто теліпається біля мого тіла, якось дивно.
Уявіть це: я йду вулицею, повз мене пробігають інші мами з дітьми, йдуть люди з пакетами, хтось поспішає на роботу, а я намагаюсь знайти для руки якесь призначення. Спочатку я засунула її в кишеню. Але швидко вийняла. Це виглядало занадто «по-чоловічому» — не те щоб я щось мала проти, але якось не комфортно.
Потім я вирішила спробувати носити сумку в цій руці. Ну, це вже краще, але хто ж так несе сумку, мов би тримаєш мішок картоплі? Одним словом, рука не допомагала, а тільки дратувала.
До речі, про сумку. Вона, як виявилося, теж трохи важка. Знаєте чому? Бо я за інерцією взяла з собою купу всього для доньки — п’ять видів серветок, дві пари запасних шкарпеток, пластирі на випадок катастрофи світового масштабу… Та мені ж не потрібно було це все! Тому в якийсь момент, коли я намагалася запхати руку в рукав куртки, щоб та не була такою «зайвою», сумка промовисто гепнула мені по нозі.
І ось я стою посеред вулиці, намагаюся балансувати з усім цим скарбом і «зайвою» рукою, яка вже нервово сіпається в повітрі. Смішно, правда? Але якщо серйозно, то це дуже дивне відчуття — виходити на прогулянку без доньки. Протягом трьох з половиною років усе моє життя оберталося навколо неї, кожен мій рух був продуманий, кожен крок — вдвох. А тут… самотність. І свобода. Щось змішане, таке незрозуміле й нове. Я не знала, радіти цьому чи лякатися.
Але, як то кажуть, спочатку про все іронічно. Прямую далі, намагаюся відволікти себе від думок про руку, тож дивлюся на вітрини. Мій мозок відразу включився в «мамський режим»: “О, які класні дитячі кросівки! А ще це пальто для малечі, зимове й на знижці…”. І тут блиснула думка: може, це не рука в мене зайва, а ці думки про дитячий одяг і покупки! Я ж тут одна! Можу дивитися на речі для себе й на себе! Овва, виявляється, що то дуже непросто – переключитися на себе після такого тривалого часу.
Чоловік? Ах, чоловік… Він завжди на роботі. Я не скаржусь, бо він справді старається. Але якось так склалося, що весь цей час, поки я варила супи та підбирала капці під сукню для доньки, він жив своє життя на іншій планеті — роботі. Тому моє власне життя звузилося до однієї вулиці: дому, майданчика і найближчого супермаркету. І ось я вийшла з дому сама. Це ж вихід за межі цієї міні-планети! Хтось би назвав це «перезавантаженням».
Чи відчуваю я полегшення? О так! Сказати, що мені було легко в цей період, — це було б неправдою. Але зізнаюсь чесно: щось дуже бракує. Ні, не просто когось, а конкретно її — моєї крихітки, моєї партнерки по всіх пригодах. Якось без неї всі ці вулиці і кав’ярні здаються пустими. Знаєте це відчуття, коли ви звикли до шуму, а раптом стало тихо? Це так незвично, що навіть лякає.
До речі, рука. Я її все-таки кудись поділа. Нарешті, вирішила тримати телефон. Хай буде, що це моя «свобода», але в той самий момент, коли взяла телефон до рук, я почала думати: може, пора подзвонити в садочок, дізнатись, як там моя дівчинка? Якби ж не це питання з рукою — точно подзвонила б.
Так ось, в чому весь парадокс. Мені дали свободу — ті кілька годин без дитини, але я не можу нормально насолодитися нею, бо звикла бути «при справі». Моя рука — найкращий символ цього. Вона просто не може бути без діла, бо завжди була зайнята турботою про дитину. А тепер, коли їй не треба когось тримати, вона почувається так само, як я: трохи розгубленою. Мабуть, це якесь дзеркало моїх внутрішніх відчуттів.
І ось у мене питання до всіх вас, хто коли-небудь був у подібній ситуації: куди ж діти цю руку, коли вона тимчасово не потрібна для дитячих обов’язків?