Я з небагатої родини, адже мама моя мене ростила сама, зарплата у неї була маленька, тому вона мене й привчила, що має бути одна гарна сукня на вихід, яку треба берегти кілька років, і взуття теж одне і на вихід, на кілька років. Потім ще одне повсякденне взуття, пара суконь невисокої ціни і все. Вона була дуже рада, що в школі була форма і у неї не було клопоту з одягом.

Цей підхід до одягу я зберігаю й досі, я не можу собі дозволити одяг, який не ношу, у мене такого нема. Радо приймаю одяг, який колеги приносять на роботу, щоб за двадцять чи тридцять гривень продати. Якщо мені підходить, то я беру.

Єдина, хто мені все життя допомагала, то була бабуся, вона могла мені дати й грошей, і солодощів, могла купити якусь обновку, адже вона теж економила…

Хоч в бабусі ще є одна донька і онуки, але вона заповіла квартиру мені, чомусь я їй подобалася найбільше та й я за нею більше гляділа, ніж будь-хто з них. Мама зраділа, але сказала мені так:

– Давай, ти будеш жити зі мною, а квартиру здаватимемо. Гроші можеш забирати собі.

Я дуже зраділа і так і вчинила.

Ці гроші мені дуже пригодилися, коли я вийшла заміж за Руслана, адже сукню весільну я орендувала саме на ці гроші.

Далі ми почали жити разом, Руслан мав квартиру від батьків, але рахувалося, що вона його. Ми обоє працювали на не дуже високооплачуваних роботах, але я вміла економити, тому ми дуже навіть не погано жили.

Нашому синові було вже десять років, коли чоловік почав задумуватися над тим, що хотів би машину. У нас була певна сума відкладена, але не вистачало третини. Я бачила, як чоловік запалився цією ідеєю і я навіть вже хотіла дати з тих грошей, що мені платять за оренду, але тут мама моя каже:

– Доню, ти відкладаєш на навчання Сашкові, а машина аби возити себе любого, вона для чого? Стільки грошей аби ржавіла під вікнами? Там ще чого доброго, Руслан захоче гараж і знову ти даси зі своєї купки? Нічого не кажи і все буде добре.

Я послухала маму, бо вона мала рацію. Якщо ще гараж, то в мене взагалі нічого не залишиться і на що тоді вчити сина?

І ось я залишила телефонна столі і там мигнуло, що мою картку поповнено і цю мить Руслан і спостеріг.

– Що це за гроші?, – спитав він мене.

– Це мої гроші, аванс, – почала я.

– Ти не вмієш брехати, Марто, що це за гроші?

Довелося розказати про квартиру… І тут його наче підмінили.

– Ми б могли на ці гроші машину купити, поїхати кудись, а ти просто їх собі відкладаєш?

– Це мої гроші, це моя квартира, яка ще до нашого весілля була мені подарована.

– І що? А ти живеш в моїй квартирі! На мої гроші і я чомусь з тобою всім ділюся, а ти що зробила?

– Це мої гроші, – й далі кажу я, але він мене не розуміє.

Каже, що я його зрадила і ми не можемо вважатися тепер родиною, адже немає між нами довіри. Каже, що якби він виграв гроші, то він би віддав мені.

– Але я теж складаю гроші для нас, для навчання Сашка, на чорний день!

Він зі мною не розмовляє. А я вже не знаю, які слова знайти аби його переконати, що він не правий. Що би ви мені порадили йому сказати, бо я вже й слів не маю?

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота