До лютневих подій я жила та працювала в Англії, хоч і збиралася вертатися того року додому, але вирішила, що мене й так там ніхто не чекає.

Я давно розлучена і дітей не маю. А тут я зустрічаюся з Томом, місцевим фермером і у нас все було дуже серйозно, настільки, що я планувала розповісти своїм батькам про нього.

Мої батьки відмовилися виїжджати з України. Тому, коли до мене звернулася моя подруга з проханням допомогти, я вирішила, що вона може пожити у мене.

Хоч квартира й не велика, але там легко помістяться ще двоє людей.

Якби ж я була знала…

Але все з початку. Вона приїхала разом зі своєю двадцятирічною донькою, яка те й робила, що сиділа в хаті та не вилази з соціальних мереж. Наталі я показала, що де є в місті – магазини, салон, допомогла оформити всі документи на біженців, годувала їх на власні кошти.

Тобто, я вважаю, що повелася як людина. Подруга на словах дякувала, але на ділі все було по-іншому, відколи вона побачила мого Тома.

Він, як гостинний англієць, якось запросив нас усіх в ресторан, де був дуже галантним. Я одразу помітила, що він виділяє Наталину доньку Ірину, говорить їй компліменти, йде поруч з нею та щось розказує, сміється…

Звичайно, що я приревнувала, але подумала, що мало хто б встояв перед такою гарною дівчиною, подивився, помилувався і ходи назад до мене.

Але ні.

Тут вже Наталка і Іра взялися до роботи – давай Тома просити то ферму показати, то англійський підтягнути, то на роботу Іру прилаштувати…

Я лиш очима кліпала від такої хватки і наглості.

– Наталко, це мій хлопець. Ти розумієш, що ти робиш? Ірина його через кілька місяців кине. А я його назад не візьму!

– Я візьму, – каже Наталка і отак нагло дивиться мені в очі.

– Ти серйозно? Це так ти мені на мою доброту відповідаєш?

– Вибач. Але тут кожен сам за себе. Якби твій Том був до тебе серйозно налаштований, то він би на Іру не повівся, – каже і нагло отак мені в очі дивиться.

Що тут скажеш – все по правді. Я сказала аби вони забиралися і що ви думаєте – вони поперлися з валізами до Тома, жалітися, що я їх вигнала!

Том не дав мені навіть шансу щось пояснити – сказав. Що я дуже не чуйна людина, раз так повелася з співвітчизниками, які втікали з рідного дому, а я їх виставила на вулицю.

Отак він бідних біженок прихистив на своїй фермі.

Я була просто в розпачі і намагалася якось з ним зустрітися і пояснити, що вони просто його використають і залишать. Але він просто мене заблокував в соцмережах і на цьому мої стосунки, які тривали півтори року закінчилися.

Я довго не розуміла, чому це так відбувається. Я ж нічого не зробила поганого ні Наталі з її донечкою, ні Томові.

Хотілося просто втекти з того містечка і я вже почала шукати роботу в іншому місці. Мені прийшлося багато часу витрачати на добирання до роботи, бо поки житла не було.

Поїзди, електрички, автобуси… купа часу на невеселі думки.

Звичайно, що я ділюся зі своїми думками з ще однією подругою, яка каже, що не такий вже Том і хороший, якщо він отак повівся зі мною, обрав якусь чужу дівчину, бо вона молода. То мені тепер сорока п’ятирічній що робити – молодитися?

Каже, що в гірку хвилину теж би мене отак кинув. Просто отака людина.

А я думаю, що він дуже наївний, як і всі там, вони вірять на слово, а тим більше, коли так майстерно вводять в оману, бідненькі біженки… Пожалійте нас та допоможіть вас на собі оженити.

Я ще надіюся, що час все розставить на свої місця і він повернеться до мене.

Фото Ярослава Романюка.